Записки про потойбічне

Пам’ятаю світ розмитим, ніби я спостерігала за всім з-під води. Все, що відбувалося тоді, пам’ятаю лише приблизно: розмови з лікарями, запитання поліції. Виявляється, дорогою до батьків ми все ж звернули до старих руїн. Це моя провина — інколи я буваю дуже впертою. 

Цікаво було бродити безлюдними місцями. Ще трішки вгору — і древнє перекриття не витримало: ми з чоловіком провалилися в крипт. Добре, що перед тим зателефонували батькам, що вже проминули в’їзд у місто і скоро будемо. Тож коли ми так і не доїхали, вони почали пошуки. Знайшли нас не відразу. Лікарня, чисельні травми від падіння, гіпотермія, часткове обмороження пальців рук і ніг. 

Тоді я таки розповіла свекрові зі свекрухою про ті свої «марення», які пережила, поки лежала у крипті без тями. Про Пинар з ямочками на щоках і темним густим волоссям, про білу пику, Азраїла і старий годинник. Я сподівалася, що вони просто посміються з моїх галюцинацій, чи скажуть щось на кшталт: «Ти справді сильно вдарилася головою». Натомість на їхніх обличчях читався такий вираз, ніби на двох людей вмить звалилися спогади настільки важкі і болісні, що їх не спроможна осилити людська психіка. 

Свекруха стала мене боятися. Вона повторювала: «О джади, о джади!» Я десь чула це слово, але не знала, що воно означає, тож ввела його у гугл перекладач. «Вона — відьма!» — ось що говорила свекруха своєму чоловікові, звинувачувала мене у страшних і абсурдних речах. Вона влаштувала грандіозний скандал і ми жахливо пересварилися. Відтоді грали в мовчанку, більше не їздили в гості до батьків, та й вони до нас не дзвонили. Але коли вони несподівано розбагатіли, придбали дім, автівку, я зрозуміла, що таки знайшли скарб у годиннику. 

Тоді їх реакція на сказане спонукала мене негайно сісти і записати все з пам’яті у нотатки в телефоні. Фатма говорила: «Потойбіччя всіма силами намагається стерти себе із людської пам’яті». Відтоді я кожен день перечитую написане, щоб не забути. Мій чоловік, до речі, був єдиною дитиною в сім’ї, у нього немає молодшої сестри, тож хто така ця Фатма, я й досі не знаю.

Тепер все поволі приходить до норми. Лише інколи мені боляче спостерігати, як з їхньої пам’яті стираються ті страшні події. До нас знову почали дзвонити його батьки, говорити так, ніби все нормально.

 «Годі, — казав свекор. — Я вже й не пам’ятаю, через яку дрібницю ми посварилися. Нам усім було тоді важко, на емоціях наговорили один одному зайвого. Що б не відбулося в минулому, ми все ще залишаємося родиною». 

—Вони праві, — киває чоловік. — Може з’їздимо до них на Новий рік?

А я втрачаю рівновагу. Світ пливе і твердиня під ногами перетворюється у сипучі піски.

—Що з тобою? Добре, ми не поїдемо, будемо зустрічати тільки вдвох, обіцяю, — він дивиться на мене з хвилюванням і щирим нерозумінням.

—За що ти так зі мною? Це жорстоко з твого боку, — кажу я.

—Про що ти? — він дивиться на мене лагідно, але очі видають приховані за посмішкою проблиски німого жалю .

—Пам’ятаєш, як ми лежали в лікарні? Пам’ятаєш, чому? — питаю.

—Коли це? — дивується він, — я востаннє лежав десь у п’ятому класі. А ти.. ти ж ніколи не лежала в лікарні, принаймні тут, у Туреччині.

—Навіщо ти вдаєш, що забув? Щоб ранити мене? — запитую.

Він зітхає.

—Скажи, — підводить на мене погляд, — ти завжди перечитуєш оці свої записи. Деколи зосереджено виправляєш щось. Зациклюєшся на одному слові і годинами намагаєшся замінити його на більш влучне. Тоді у тебе між брів з’являється мила складочка. Чому ти так вперто не хочеш забувати? Чому ніяк не даси собі спокою?

 —Я мушу пам’ятати. Давай не будемо про це, — схрещую руки на грудях, підходжу до вікна. — Прекрасно ж знаєш, якщо я забуду, то ти більше не прийдеш, — ображено кидаю йому.

—Розумію, ти перечитуєш, бо боїшся все забути. Мертві живуть у наших спогадах. Ти виписала все, до дрібниць, але не написала найголовнішого: що я тоді загинув, — він відходить, сідає на самий край канапи, бо вивернуті ноги не дають йому зручно вмоститися.

—От якраз це я і прагну забути, — відповідаю.

Якщо про це не писати, не говорити, вдавати, що такого й зовсім не було, воно напевно з часом зітреться із пам’яті. Я пам’ятатиму все, окрім його смерті, і тоді він не зникне, залишиться зі мною. 

—Але ж це — неправда. Я — неправда, — відказує.

 Іноді мені здається, що він читає мої думки. Я знаю, він їх таки справді читає, бо джинам це під силу. Я підходжу, вмощуюся йому на коліна, він обіймає мене, колише, як малу дитину. 

—А мені і не треба правди, — шепочу йому і притискаюся дужче. 

Інколи я чую тихе тук-тук-тук. Відчуваю у холодних руках пульс, а у німих грудях — стукіт серця, яке колись мене кохало. 

—Бо моя правда — це ти, — кажу. 

І тоді відчуваю, ніби сонце знову стає теплим, світ милостивим, і ми, його наївні діти, ще один день проживемо разом у щасті.