Руїни гірського храму

Я намагалася пригадати, що могло відбутися зі мною в дитинстві. Але як можна згадати те, що було начисто вибілене із твоєї пам’яті? Нічого не приходило в голову, ніяких дивних подій чи навіть просто тривожних відчуттів.

—Таки не можеш, — Фатма помішувала каву. —Тоді добре. Я розповім тобі одну історію, яку нещодавно читала в нашій газеті. Тут недалеко, на в’їзді в місто, є руїни древнього храму, бачила? Отам дорогою вище, як в гори підніматися, —вона кивнула направо. 

Звісно, я знала. Бачила їх із вікна автівки кожного разу, коли ми з чоловіком їздили до них у гості. Ці руїни були моторошними і притягуючими водночас, давно хотіла дорогою заїхати туди і зробити кілька фотографій.

—Так, а що з ними?

—Там живуть джини, — відповіла Фатма. — Вони полюбляють відлюдні місця: печери, пустелі, ліси, але особливо — закинуті споруди. І одного разу туди забрели відвідувачі, — вона розповідала дуже повільно, робила довгі паузи і це спонукало мене питати.

—І що?

—І вони гуляли руїнами. Робили фотографії, досліджували. 

Фатма ніби навмисне тягнула з відповіддю, і тоді мені ставало все більш тривожно. Десь у глибині душі зароджувалося почуття неминучої небезпеки. Чому? Звідки ця тривога? Можливо, від того, що вона вже хвилин двадцять помішувала каву в турці, але напій досі навіть не нагрівся. Було дуже холодно, а з темної горлянки посудини не підіймалися хмаринки пари. 

—Дівчина була істориком. Вона не знайшла в інтернеті абсолютно ніякої інформації про цю древню споруду. Хіба тільки теорії окремих користувачів, що це міг бути цілий візантійський храмовий комплекс. Чому занехаяли такий скарб? Чому нічого не досліджено? Це бентежило, тож вона вирішила дослідити сама.

Тоді мені не здалося — Фатма справді засипала у турку дві ложки землі. Вона не запалила вогонь під туркою. Кожен її рух, кожен образ, що потрапляв на очі викликали у мене різке відторгнення. Кожне слово породжувало пульсуючі судоми тривоги, що підіймалися з глибин сонячного сплетіння і підкочувалися до горла нудотними позивами. Це була найстрашніша оповідка за вечір. Вона налякала мене до дрижаків, тоді я не розуміла, чому. Десь на рівні інстинкту самозбереження я відчувала, що вона просто повинна розповісти свою історію до кінця, а я маю дослухати все, до останнього слова. 

—А що було потім? — спитала я, намагаючись контролювати тремтіння у голосі.

—Нічого, — Фатма все так же спокійно помішувала каву.

—Тобто? 

—Ноги втомилися, —тихо відповіла вона.

Я інстинктивно глянула вниз — її ноги були вивернуті стопами назад. Я відсахнулася і не розрахувавши сили вдарилася спиною об стіну. Раптом мою свідомість прошила пекуча здогадка — я абсолютно не пам’ятаю, як ми сюди приїхали і що робили до того. І де мій коханий?

Я кинулася геть з кухні, але замість того, щоб потрапити у вітальню, опинилася у темряві. Обернулася  — за спиною була така ж чорнота, як і всюди. Гарячково роззиралася, намагалася розгледіти хоча б натяк, що це за місце. Сире і холодне приміщення, задушливе важке повітря, промінь тусклого світла з діри у стелі. Я мружила очі, намагаючись роздивитися невеличкий клаптик площі, яка хоча б трохи освітлювалася, але зображення залишалося нечітким. На межі світла і пітьми помітила обриси. Чотири постаті  — три чорних і мій чоловік. 

Я хотіла підійти до нього, зробила лише один крок, але коханий вмить опинився прямо переді мною. Він стояв нерухомо. Я завмерла, боялася видихнути і коли легені вже почали пекти, він раптом заволав мені просто в обличчя:

— Вона прийшла до тями!! — і штовхнув мене з такою силою, що, здавалося, хотів моїм тілом проломити стіну.

Я падала цілу вічність. Чорнота перетворилася в нічне небо, обабіч пропливали зорі, пролітали комети, спліталися хвостами, утворювали спіраль з яскравого місячного світла, допоки все навколо не залило сліпучим білим.

— Вона прийшла до тями, — повторив неясний силует у блакитній лікарський формі.