—Мені було років десять, коли померла бабця. Вона лізла драбиною на горище, впала і проломила собі голову. На її похороні я побачила Азраїла. І це не якісь там дитячі вигадки, бо мій дід теж його бачив. На похороні було нудно, приходило багато чужих людей, а дітей, крім мене, не було. Поки дорослі читали небіжчиці Коран, я вислизнула, обійшла хату, щоб сховатися на задньому дворі. Там курив мій дід, він теж хотів передихнути від юрби далеких родичів.
—Померла бабка, еге ж? — посміхнувся він.
Я не знала, що відповіти і просто кивнула.
—Треба було міцніше триматися за драбину, — тихо сказав він і підморгнув мені.
Я вдивлялася в дідове обличчя і не могла зрозуміти, чому він так широко посміхається. Знаєш, як ніби розповів смішний жарт і чекав, коли я теж посміюся з нього. Вся атмосфера здавалася чомусь дивною і моторошною. Раптом я зрозуміла, чому - всі звуки зникли. Більше не чутно ні голосіння родичів, ні гомону, що долинав з хати, ні шелесту дерев. Боковим зором я помітила велетенську тінь, що закривала сонце. Прямо над нами в небі завис Азраїл, він дивився своїми червоними очима в одну точку — прямо на мого діда.
Я широко відкрила очі і обернулася до діда. Дід теж його бачив, не відводив погляду, а я так і застигла з відкритим ротом. Нарешті дід повернувся до мене і приклав палець до губ, даючи мені знак мовчати. Коли я знову подивилася в небо — там вже нікого не було.
Я дивилася на свекруху. В історії був один тривожний момент, що не давав мені спокою — слова і поведінка діда. Те, що він сміявся і те, що сказав тоді… В мою голову прокралася підозра, але я не посміла висловити її вголос. Замість мене це сказала Фатма:
— То що, ти так нікому і не сказала? Ну, що твій дід вбив бабку? — вона дивилася на матір з посмішкою і легкою зневагою.
— Звісно ж не сказала! — обурилася свекруха. — Він чітко дав мені зрозуміти, що треба мовчати, а то хто знає, що б він зі мною зробив. Я вже навіть не можу згадати, як виглядало його обличчя, та добре пам’ятаю той палець, притиснутий до губ.
— Точно? Чи може тому, що він пообіцяв тобі годинник?
Свекруха вдала, що не почула її зауваження.
— Розумієш, — Фатма підсунулася до мене ближче, — дід був чоловіком дуже жадібним. Коли бабця померла, раптом виявилося, що їй абсолютно нічого було залишити своїм дітям у спадок. Як думаєш, куди поділося все її золото? — хитро глянула на мене Фатма.
Я все ще не розуміла, до чого вона веде.
—Знаєш, у діда було лише дві улюблені речі: оцей велетенський годинник і одна з його численних онук. Ну, годинник — бо старий жадюга влаштував у ньому сховок і напхав туди золота і грошей, а онука… Може тому, що характером вона викапаний дід, — Фатма кивнула головою в бік свекрухи і реготнула. — І це справді дивно. Дід був людиною далеко не бідною, але по смерті залишив своїм дітям жменьку землі і стару халупу, а нашій матері відписав оцей годинник. На нього ніхто так і не звернув уваги. Наївні! Поки родичі билися за клапоть землі і кульгаву козу, наша мати сиділа на горі золота.
У кімнаті запанувало мовчання. Мені стало дуже некомфортно. Все було дивно. Дуже дивно. Якийсь мерзотний холодок на потилиці попереджав про небезпеку. Шепотів, що вигадані історії лише маскувалися під вигадку, що у них було набагато більше правди, ніж мені б хотілося. Навіщо вони так безпечно розповідали брудні родинні таємниці? Здавалося, я дізналася те, про що не балакають просто так за філіжанкою кави, те що мені не можна було знати. Якби це були не мої родичі, а чужі люди, я б уже точно подумала, що мені нізащо тепер не вибратися від них живою.
Фатма нахилилася до мене через стіл і тихо, але так, щоб усі могли чути, сказала:
—Але чому ж тоді все своє дитинство ми з братом провели у злиднях? Батько намагався відкрити власну бакалію. Потім — борги, кредитори, постійні переїзди. У брата не було навіть шкільного рюкзака, зошити й ручки він в руках носив до школи. Я ходила в такому лахмітті, що сусіди з жалю давали мені копійки й запрошували поїсти. Ну й дідько з ним, що було — те минуло, ми ж все-одно нічого не пам’ятаємо, — махнула рукою Фатма. — Але, знаєш, що образливо? Вдома навіть посуду не було, ми з братом ділили на двох і без того крихітний цукровий пряник. Зате клятий годинник кочував за нами в кожну зйомну кімнату і жодного разу мати не вийняла звідти хоча б один золотий браслет, щоб…
—Годі! — свекруха ляснула рукою по столу. — Все вам мати винна! Народи їх, ночами не спи, вирости, виховай, а потім ще й останню сорочку віддай.. Невдячні!
Я нишком глянула на неї. При тому, що говорила вона грізно, але все звучало якось награно. Я добре її знала. Зараз вона сердилася не насправді, а швидше просто для вигляду. Але чому? Навіщо? Це виглядало якось абсурдно. Невже всі змовилися і вирішили влаштувати мені ніч турецьких страшилок «олінклюзів» з елементами невдалої театральщини? Я гарячково шукала логічного пояснення, чогось або когось, хто міг би прояснити ситуацію, тому глянула на свого чоловіка. Щось було не так — він сидів білий, як полотно. Боковим зором я вловила позаду нього якийсь рух. Механічно обернулася й мене ніби обдало крижаною водою. З циферблату підлогового годинника висунулася біла пика. Банькаті величезні очі свердлили поглядом потилицю мого чоловіка, широка паща істоти корчилася в хижій посмішці. Я підскочила з місця.