Біла пика

Фатма розставила перед кожним чай. Я схопилася за горнятко, щоб нагріти змерзлі руки. Скляний стаканчик, схожий формою на квітку тюльпану, обпікав пальці, але тепліше від цього не ставало.

Свекруха підкурила тонку сигарету витонченою металевою запальничкою з різьбленою собачою головою, затягнулася й випустила тонку цівку диму. Можливо, через тускле освітлення або емоції від минулої історії цей дим здався мені чорним.

—Коли ми побралися з вашим татом, його батько нам виділив окрему квартиру, —  почала свекруха. — Ну, як виділив, просто дозволив пожити. Він вибудував цілий чотириповерховий будинок. Апартаменти здавав в оренду, а ті, що пустували, тимчасово займали родичі.

Квартира була великою, просторою, сирою і холодною. Високі стелі, голі стіни, бетонна підлога, щільно вкрита мозаїкою зі старих облізлих килимів. Меблів у нас було небагато. Зі свого, взагалі-то, лише годинник. Дідо якраз тоді помер і лишив мені його у спадок.

Швидше за все, вона мала на увазі той величезний підлоговий годинник, що стояв трохи позаду мене і нагадував антикварну шафу з циферблатом і маятником, яка щогодини відбивала час простим боєм. Я механічно майже обернулася, щоб глянути на нього, але Фатма спіймала мене за руку:

—Слухай уважно, не відволікайся. Але так, це саме той годинник.

— Від минулих пожильців ще залишився диван, —  додала свекруха, — крісло і двоспальне ліжко. Техніки не було, посуду і ще багатьох потрібних речей… а я вже ходила пузата.

Ваш батько намагався відкрити крамницю. Але на це все діло ще треба було заробити: оренда приміщення, товар.. Тож він перекуповував картоплю й різні овочі і ходив продавати на базар. Бізнесмен із нього був так собі, якщо чесно. Ліниве, як свиня. Спав до обіду. Поки визбирається на той ринок, то вже й торги закінчуються, а продавці починають згортати свій крам назад у візки. Продасть кілограм цибулі й додому.

З острахом і передчуттям скандалу я глянула на свекра. Та він не заперечив, просто уважно слухав і навіть звів брову від подиву, ніби це не про нього взагалі.

— Отак і народила. З дитиною на руках одяг перепрати вручну, в хаті прибрати, ледащого чоловіка нагодувати. За пазухою —  ні копійчини. Син плаче постійно. Чи то від голоду, чи ще від чого. А я з’їдаю себе думками: «як же ми жити будемо?», «коли вже цей горе-торгаш додому грошей принесе? Півроку пройшло, а він досі невдаха».

Тоді ж, у найважчий у житті період, крім побутових і фінансових негараздів на мою голову звалилася та потвора. Якось я мела підлогу і боковим зором помітила високу постать. Здалося, ніби вона прошмигнула повз. Тіло моє вкрилося сиротами, і я обернулася ­—  нікого не було. «От же примариться», — сказала сама собі. Але щось справді було не так. За кілька секунд до мене дійшло — стояла мертва тиша, малий не вередував і не плакав. А як не плаче, то точно вже десь шкодить. Я кинула віник і пішла в дитячу кімнату.

Там-то я вперше його і побачила. Височезна, до самої стелі бліда потвора, руки такі довгі, що волочаться по килиму, а біла пика лише приблизно нагадує людське обличчя. Воно вилупилося на мого малого, а той навіть не плакав, сидів блідий і мовчазний, ніби його заклинило, ніби й видихнути боявся.

Як я тоді злякалася, ти не уявляєш! Не витримала, побігла до сусідки.

— У мене дома хтось ходить, — кажу.

А вона вирячилася на мене, не розуміє.

—Потворне, лисе, бліде, високе, — пояснюю.

Вона аж рота роззявила і каже так тихенько:

—То, напевне, старий пан Ібрагім, що помер рік тому у твоїй квартирі. То його привид ходить, точно! Він часом не прикульгував на праву ногу?

Я не знала. Єдине, у чому була впевнена — яким би потворним виродком не був той нещасний пан Ібрагім, та він із цим покручем навіть близько не стояв. Воно — не просто привид померлої людини, то була якась почвара. Я тоді потягнула сусідку з собою, бо самій було страшно. Та коли ми піднялися до квартири, там був тільки малюк.

Потім я весь вечір плакала. Сусідка втішала мене, що старий Ібрагім був добрим чоловіком і дуже уважним сусідом, що лиха він, швидше за все, чинити не буде. А я собі думала: «Що ти мені співаєш, стара шмато? Ага, звісно ж! Не переймайся? Не буде чинити зла? Подивилася б я, що ти заспіваєш, якщо до тебе така потвора прийде.» Але сердилася я даремно, в кінці кінців вона виявилася права.

Так званий «сусід» потім ще не раз приходив бавити мого сина. Навіть виглядати став ніби не так страшно, як раніше. Тепер вже дійсно став більше схожий на звичайного привида: набрав ваги, кістки вже не так випирали з-під слизької білої шкіри. Чомусь до мене йому не було ніякого діла, він цікавився лише малим. Дивно, але йому вдавалося враз його заспокоїти. Коли син бачив білу пику, то відразу стихав і ціпенів на одному місці. Я відчувала, що він малому поганого не зробить і могла йому довіритися, зайнятися хатніми справами чи навіть просто відпочити й поспати. Правда, мені було неспокійно поряд з покручем, кидало в жах від одного його вигляду. Тому я облаштувала дитячу в дальній кімнаті, щоб він не стовбичив мені перед очима.

—І вам його не шкода було? Власного сина? — нарешті випалила я. Щоки горіли і горло пекло від ледь стримуваної образи. Я зрозуміла все: чому мій чоловік не пам’ятав свого дитинства і звідки у нього панічні атаки.