Мертві не рахуються

—Ми тоді навчалися в ліцеї. За місяць мали бути літні канікули і уроки йшли мляво. Вчителі не пояснювали нових тем, бо знали, що в наших світлих макітрах після канікул нічого не залишиться. Ми складали останні семестрові іспити й просиджували штани на пусто-порожніх уроках. Тож невеликим гуртом однокласників ми вирішили прогуляти заняття. Компанія зібралася невелика: я, мій найкращий друг Кемаль, двоє однокласниць, новенька дівчинка, а ще — вона.

Ох, Пинар! Густе темне волосся, часто підняте у високий хвіст, ямочки на щоках, тонкі зап’ястя. Майже всі хлопці із нашого класу були в неї закохані, тож я пишався тим, що ми з нею дружили. ЇЇ батьки тримали бакалію, весь час пропадали у своєму магазині, а квартира пустувала. У той злощасний день Пинар запропонувала пересидіти до кінця уроків у неї вдома.

Ми зраділи, що зможемо трохи передихнути від спеки і погодилися. Гарно сиділи: балакали на різні теми, про фільми, музику, поки мова не зайшла про потойбічне. Тоді наша нова учениця Азаде, переселенка з Іраку, почала розповідати містичні історії, що відбувалися на її вотчині. У той день ми просто з жалю  взяли її в компанію, бо вона була новенька і зовсім самотня. Напевне, вона розповідала всі ті речі, бо хотіла сподобатися нам, зацікавити, подружитися. І в неї таки вийшло, ми розвісили вуха, слухали, мов зачаровані.

Азаде розповідала, як люди викликали джинів пустелі і отримували знання, закриті для інших: могли відповісти на будь-яке запитання, знали, де шукати скарби й безпомилково пророчити майбутнє. За допомогою цих знань вони творили чудеса, багатіли, досягали успіху. Ці гарні арабські казки заворожували, гіпнотизували. Тож ми хотіли слухати, просили розповісти ще і ще.

Тоді хтось сказав, що класно було б і собі отримати такі сили. Очі Азаде засяяли. Вона знала ритуал і запропонувала нам виконати ілмюль-азаім.

— Тобто, викликати джина, — пояснив свекор спеціально для мене. — Вона сказала, що ритуал дуже простий і ніяких містичних артефактів не потребує. Його може виконати кожен просто у себе вдома. Звісно ж, ми загорілися ідеєю і за мить вже нишпорили домівкою Пинар у пошуку необхідних речей. І справді, все потрібне виявилося під рукою: таця, дзеркало, свічка, гребінець, хліб і сіль. Азаде розставила предмети і наказала нам сісти в коло і взятися за руки. Сама ж почала читати три сури, не буду казати, які, — він з осторогою глянув на нас, молодь, ніби боявся, що після його історії ми відразу побіжимо викликати джинів.

—Коли вона монотонно наспівувала сури, ми нишком посміювалися з кумедних слів, бо не розуміли арабської мови. Та через деякий час нам здалося, що дзеркало темнішає. Воно стало схоже на глибоку нору, я побачив тоненьку цівку чорного диму, що піднімалася з її глибин. В той момент стало справді моторошно. Ми відчували, що в кімнаті більше не самі, всі переглядалися. Я позирав то на чорний дим, то на свого товариша Кемаля, відчував, як тремтіла його рука. Ми сиділи як на голках, вслухаючись в кожен звук. А тоді Пинар просто розреготалася. Я аж сіпнувся від страху, напружився всім тілом, не міг зрозуміти, що відбувається. Цей сміх був не веселим, а якимось істеричним, безумним. Наші дівчата від несподіванки заверещали й ледь не позривалися з місць, але Азаде прикрикнула на них, наказала не розривати коло. Ми просто мусили чекати, затамувавши подих, коли це нарешті закінчиться. Раптом Пинар припинила реготати і запитала з посмішкою: «То оцей малюк і є джин? Я думала, він буде страшним».

Ми вклякли на місці, тільки переглядалися між собою, бо ніхто не бачив ніякої дитини, а тільки згусток чорного диму. Потім вона почала розмовляти з цим… з порожнечею. Щось на кшталт: «А як тебе звати?», «Скажи, ти знаєш, в якій школі я вчуся?», «А Фарук мене любить?»

Пинар озвучила ще декілька питань, а потім повернулася до дівчини, що сиділа поряд із нею і сказала: «Твоя мама завтра зламає руку», потім звернулася і до мене: «Ти провалиш контрольну з математики». Одним словом, зробила передбачення кожному із нас і радісно повідомила: «Все, він пішов, але потім прийде знову». На цьому сеанс закінчився.

Ми були шоковані і вирішили, що вона нас дурить. «Скажи правду, ти ж сама це все придумала?» — запитували ми, але Пинар клялася й божилася, що справді з ним розмовляла. Казала, що він виглядав, як звичайний хлопчик, тільки ноги в нього були вивернуті.

— Це як? —  запитала я. — В сенсі — вивернуті?

— Стопами назад, — відповів свекор. — Кажуть, саме так можна відрізнити джина від звичайної людини.

— А далі? — нетерпляче спитала Фатма, хоча було очевидно, що вона вже чула цю історію.

— А далі, звісно ж, всі передбачення збулися. Наступного дня мати нашої однокласниці справді зламала руку, а я дізнався, що провалив контрольну з математики. Потім підтвердилися й інші речі.

Думаєте, це налякало нас чи саму Пинар? Навпаки — ми зациклилися, цікавість з адреналіном розривала нас із середини. Ми благали її! Благали влаштувати сеанс іще раз! Тож скоро знову зібралися тією ж компанією і все повторилося.

Нікому з нас так і не вдалося побачити джина, крім того, істота відмовлялася з нами говорити і відповідала лише на ті питання, що задавала Пинар. Ми придумали передавати запитання через неї і тільки тоді отримували відповіді. Ми зробилися якимись одержимими, відокремилися від решти однокласників. На перервах збиралися лише своєю маленькою групкою подалі від інших дітей, шепотілися, обговорювали наші сеанси, все думали: «Що нам спитати наступного разу?»