Глава 16. Холодна вода

Петра Смика Крук наздогнав на третьому кроці. Схопив ззаду за пояс і смикнув так, що обоє впали в свіжу землю біля канави.

— Пусти!

— Лежи.

— Іване!

— Лежи, сказав.

Петро пручався не сильно. Це й налякало. Демко підбіг із рушницею, за ним ще двоє. Крук перекотив Смика на спину.

— Дивись на мене.

Петро дивився повз нього.

— Петре.

— Чую.

— Хто тебе кликав?

Губи ворухнулися.

— Батько.

Демко видихнув крізь зуби.

— Він же...

— Помер, — сказав Петро. — Сім років.

— Тоді чого пішов?

Петро нарешті перевів погляд на Крука.

— Хотів почути ще раз.

Він сказав це просто. Без марення. Без чорних очей. Без чужого голосу. Крук сів на землю.

— Ти знав, що це не він?

— Знав.

— І пішов.

— Так.

— Нащо?

Петро глянув у бік холодних. На тому боці перекопаної промоїни стояло вже одинадцятеро. Кирило попереду. Інші за ним.

— Він сказав: «Петрику, візьми свиту. Мати сваритиметься».

Крук нічого не зрозумів. Петро витер рот рукавом.

— Коли мені було дев’ять, батько забрав мене на ярмарок. Увечері стало холодно, а свиту я лишив у шинку. Він саме так сказав.

— Хтось ще чув?

— Батько.

— Мати?

— Її там не було.

— Ти комусь розповідав?

Петро розлютився.

— Звідки мені пам’ятати, що я кому розказував за двадцять років?

Справедливо. Крук підвівся.

— Встань.

Петро встав сам. Не хитався.

— Пити хочеш?

— Хочу.

Люди напружилися. Петро це побачив.

— Бо ми від полудня тут землю копаємо, дурні.

Крук дав свій кухоль. Петро випив. Не жадібно. Повернув.

— Ще?

— Потім.

— Мерзнеш?

— Ні.

— Під вухом?

— Сам дивись.

Чисто.

— Добре.

Петро пирхнув.

— Я вже ненавиджу це слово.

Крук не усміхнувся.

— До задньої варти.

— Я лишаюся.

— Ні.

— Через те, що три кроки зробив?

— Через те, що наступного разу можеш зробити тридцять.

— Не зроблю.

— Я теж багато чого про себе думаю.

Петро хотів сперечатися. З того боку канави знову озвався батьків голос:

— Петрику.

Смик зблід. Тепер не рушив. Крук побачив, скільки це йому коштувало.

— Іди.

Петро пішов до коней. Не озираючись.

***

Після нього почали кликати інших. Спершу Демка.

— Дем’яне.

Той здригнувся. Крук одразу:

— Мовчи.

— Я й мовчу.

— Дем’яне Гладкий.

Голос був чоловічий. Незнайомий.

— Хто так тебе називає? — прошепотів Крук.

— Люди, які хочуть отримати в пику.

— Значить, не твій.

Демко навіть усміхнувся.

— Дем’яне.

Потім голос замовк. Нічого особистого. Ніякої згадки про матір, батька, дружину чи стару курку. Крук запам’ятав. Покликали Степана Гладкого. Він не відповів. Тільки ім’я. Покликали Левка. Те саме. Коли дійшли до Крука, голос був жіночий.

— Іване.

Він відчув неприємне поколювання між лопатками. Не впізнав.

— Іване Круче.

Демко нахилився.

— Знає.

— Ім’я знає половина паланки.

— А якщо далі?

Не було далі. Голос повторив двічі й стих. Крук повернувся до Демка.

— Бачиш?

— Що?

— Петра після відповіді почало тягти не одразу.

— Він сам сказав, що пішов через батька.

— І батько заговорив після того, як Петро озвався.

Демко замислився.

— Може, збіг.

— Може.

Демко скривився.

— Тепер і я.

— Головне — не почати писати книжку.

— Для того Сорока є.

Вони дивилися на холодних.

— Думаєш, коли відповідаєш, воно щось дістає?

— Не думаю.

— А що робиш?

— Запам’ятовую.

Демко кивнув. Саме це останнім часом робили всі.

***

Сонце вже сіло. Люди Бугая встигли відвести воду в глинисту западину. Рів вийшов кривий, неглибокий, але працював. Тонкий потік із промоїни повертав убік і розливався широкою калюжею на голій землі. До природного струмка він не доходив. Поки. Двоє чоловіків весь час підсипали землю в перемичку. Ще четверо укладали каміння. Решта стояли між робочими й холодними. Ті не нападали. Через це було гірше.

— Якби кинулися, було б простіше, — пробурмотів Степан Гладкий.

— Чим?

— Стріляли б.

— І що?

Степан глянув на Крука.

— Хоч робили б щось знайоме.

Один із холодних сів просто на землю. Інший лишився стояти. Кирило підійшов до краю канави.

— Іване.

Крук не відповів.

— Іване Круче.

Мовчав. Кирило подивився на воду. Потім на чоловіків із лопатами.

— Ви дарма.

Крук вагався. Це вже було не приманювання голосом. Перед ним стояв Кирило. Господар зимівника. Людина, яку Марко знав багато років. Можливо, частина тієї людини ще лишалася.

— Чого дарма? — запитав Крук.

Демко глянув.

— Сам казав не відповідати.

— Він не кликав.

— Дуже тонка різниця.

Кирило почув.

— Демко.

Гладкий одразу замовк. Кирило усміхнувся. Не широко.

— От тепер точно не говори, — сказав Крук.

Демко показав йому непристойний жест. Кирило дивився на Крука.

— Вода все одно піде.

— Не сьогодні.

— Сьогодні.

— Ні.

— Ти втомишся.

— Це правда.

— Люди втомляться.

— І це.

— Земля намокне.

Крук глянув на перемичку.

— Це теж правда.

— Тоді навіщо?

Голос був Кирилів. Спокійний. Нормальний. Якби Крук не бачив чорних ліній на його грудях, можна було б вирішити, що двоє господарів сперечаються про канаву.

— Бо не хочу твою воду в Бузі.

Кирило насупився.

— Мою?

— З погреба.

— Вона не моя.