Глава 15. Дорога

Перші вози з’явилися на шляху ще до сніданку. Сорока саме сидів навпочіпки біля своєї схеми й сперечався з Мартином Губою, чи рахувати щурів за шинком окремо від тих, яких знайшли біля стайні.

— Окремо, — сказав писар.

— Це ті самі.

— Звідки знаєш?

— Я їх роками годую.

Сорока підняв голову.

— Ти щурів годуєш?

— Вони самі.

— Тоді не кажи «я».

Мартин уже відкрив рота, коли з застави гукнули Бугая. Осавул вийшов із канцелярії, застібаючи свиту. Мотря теж почула й підійшла до дороги. Вози ще були далеко, але пил над ними видно добре: кілька підвід, вершники попереду й позаду. Семен примружився.

— Купці?

Бугай похитав головою.

— Ні.

Передній вершник їхав у мундирі.

— Росіяни, — сказав Сорока.

Мартин негайно почав відступати до шинку.

— Ти куди? — запитав Бугай.

— У мене справи.

— Щойно щурів рахував.

— Порахував.

— Стояти.

— Андрію, я цивільна людина.

— Учора був свідком життя.

Мартин зітхнув і лишився. Колона зупинилася перед жердиною застави. Шість великих возів. На трьох — мішки під брезентом, на одному бочки, два були навантажені ящиками й різним спорядженням. Коні втомлені, але доглянуті. Десяток солдатів, кілька візників і четверо вершників.

Офіцер був молодший, ніж Мотря чекала. Років тридцять. Худий, темноволосий, із обвітреним обличчям. Не схожий на людину, яка багато сидить у канцелярії. Він глянув на заставу.

— Хто тут старший?

Бугай підійшов, але жердину не переступив.

— Паланковий осавул Андрій Бугай.

Офіцер представився поручиком Ларіоновим і дістав із шкіряної сумки складений папір.

— Маю військовий транспорт. Провіант і овес. Нам потрібен перевіз.

— Перевіз закритий.

Ларіонов ніби не почув.

— До вечора маємо бути на тому боці.

— Не будете.

Тепер почув.

— Поясніть.

— Карантин.

Офіцер глянув на людей біля застави, на порожні човни, витягнуті вище берега, на мотузки, що перегороджували дорогу.

— Чума?

— Є.

Ларіонов зблід зовсім трохи.

— У самому Гарді?

— Так.

— Скільки?

Бугай не відповів відразу.

— Достатньо, щоб перевіз був закритий.

Офіцер розгорнув папір.

— Пане осавуле, я не везу купецькі яблука. Провіант призначений війську. Я маю наказ і строк.

— У мене теж є люди, за яких відповідаю.

— Я розумію. Тому транспорт через поселення не піде. Переправимося й рушимо далі.

— Ні.

Ларіонов подивився уважніше. Мотря чекала крику. Його не було.

— Добре. Давайте інакше. Чи є інший перевіз поблизу?

Бугай помовчав.

— Є дороги.

— Мені не дороги потрібні. Мені треба через Буг.

— Тоді чекатимете.

— Скільки?

— Поки вирішимо.

Офіцер усміхнувся без радості.

— Дуже військова відповідь.

— У мене сьогодні інша війна.

Ларіонов склав папір.

— Можу поговорити з вашим полковником?

— Його нема.

— Кошем?

— Лист піде.

— Коли?

— Сьогодні.

— А відповідь?

— Коли прийде.

Поручик озирнувся на вози.

— У мене сорок мішків борошна, овес, сухарі. Я не можу тиждень стояти посеред степу.

Бугай кивнув.

— Розумію.

— Тоді пропустіть.

— Ні.

Вони дивилися один на одного. Мотрі раптом стало шкода обох.

***

Першим захворілого побачив Семен. Не серед солдатів. Один із візників сидів на передку третього воза й тремтів. День був холодний, але не настільки. Семен торкнув Мотрю за лікоть.

— Он.

Вона простежила поглядом. Чоловік кутався в кожух. Обличчя червоне.

— Бугай.

Осавул не озирнувся.

— Що?

— Візник.

Ларіонов почув.

— Що з ним?

— Треба оглянути.

Поручик повернувся.

— Федоре!

Чоловік підняв голову.

— Пане поручику.

— Злазь.

— Нічого мені.

Семен тихо сказав:

— Оце завжди поганий початок.

Ларіонов підійшов до воза.

— Злазь.

Візник спробував. Ноги підкосилися. Солдат хотів підхопити його. Мотря крикнула:

— Не чіпай!

Усі обернулися. Солдат завмер із простягнутими руками. Поручик теж.

— Чому?

— Якщо це чума.

Візник почув.

— Яка ще чума?

Семен уже стояв біля жердини.

— Гарячка давно?

— Нема в мене.

— Тебе трусить.

— Змерз.

— Де болить?

— Ніде.

— Пах?

Чоловік замовк. Мотря побачила.

— Болить?

— Натер.

— Чим?

— Сідлом.

Мартин Губа позаду прошепотів:

— На возі.

Мотря глянула. Шинкар затулив рот. Ларіонов сказав:

— Федоре. Відповідай.

Візник уже не сперечався.

— Під пахвою.

Семен і Мотря переглянулися.

— Коли почало?

— Учора.

— Є припухлість?

Чоловік торкнувся через одяг.

— Є.

Бугай відступив від жердини ще на крок. Ларіонов побачив. І більше не вимагав відкрити перевіз.

— Що робити?

Цього разу питав не як офіцер. Семен відповів:

— Відокремити від інших.

— Де?

Бугай показав на сухе місце збоку від дороги.

— Там.

— У степу?

— Дамо навіс.

— Він хворий.

— Саме тому не в Гард.

Ларіонов стиснув щелепи.

— Лікар?

— Нема, — сказав Семен. — Я цирульник.

— І це все?

— Сьогодні — так.

Візник почав спускатися сам. Семен його зупинив.

— Не поспішай. Хтось дасть жердину.

— Мені що, як прокаженому?

Семен подивився на нього.

— Хочеш, щоб тебе несли четверо здорових?

Чоловік замовк. Йому подали довгу палицю. Спираючись на неї, він дійшов до місця, яке показав Бугай. Ларіонов дивився.