Глава 14. Куди тече вода

Іван Крук не хотів їхати. Сказав про це Бугаєві вранці, коли у дворі вже сідлали коней.

— Не тому, що боюся.

— Усі так починають, — відповів осавул.

— Я вже був на Мертвих Водах.

— Саме тому їдеш.

— Саме тому кажу: восьмеро — мало.

Бугай перевірив підпругу свого гнідого, хоча нікуди не збирався.

— Скільки треба?

— Якщо там десятеро лишилося й ми не знаємо, скільки вже холодні, — двадцять.

— Двадцять я з Гарду зараз не дам.

— Тоді не посилай.

— Там лишився живий чоловік.

Крук глянув на Харитона. Той стояв біля воза й жував учорашній хліб. Їв швидко, не відчуваючи смаку.

— Один точно, — сказав Крук.

— Брат.

— Я чув.

Харитон проковтнув.

— Ще двоє були живі.

Крук повернувся.

— Учора про них не казав.

— Я їх не бачив. Марко кричав із комори, що Гаврило з Юхимом зачинилися на горищі.

— Де?

— Над стайнею.

— Вхід?

— З двору.

— Легко дістатися?

Харитон зітхнув.

— Якщо біля дверей ніхто не стоятиме.

Крук глянув на Бугая.

— Тепер уже троє.

— Тому й їдеш.

— Я дуже люблю твої пояснення.

— Помітно.

У двір увійшла Мотря. У руках несла три бурдюки. Слідом Семен — казан. Крук побачив і засміявся:

— О. Нас ще й нагодують.

— Не тебе, — сказав Семен.

— Тоді навіщо казан?

Мотря поставила бурдюки на віз.

— Воду кип’ятити.

— У степу?

— Там є дрова.

— А якщо нема?

— Тоді питимеш те, що везеш.

Крук глянув на три бурдюки.

— На дев’ятьох?

— Ще чотири привезуть.

— Коні?

— Коней напоїте до виїзду.

— А там?

Мотря затрималася.

— Якщо є чисте джерело далеко від зимівника.

— А як зрозуміти, що чисте?

— Ніяк.

Крук кивнув.

— От тепер звучить чесно.

Семен поставив казан.

— Якщо побачиш чорне у воді — не пий.

— Це я вже й сам здогадаюся.

— Теплу воду теж не пий.

— Чому?

— Бо нитка в ній ворушиться.

Крук подивився на Мотрю.

— А кип’ячену?

— Якщо добре кипіла — поки вважаємо безпечнішою.

— «Поки» мені подобається.

— Мені теж.

Бугай перервав:

— Ще раз. Завдання.

Крук зітхнув.

— Знайти живих. Вивезти. До криниці не лізти. Каміння не розбирати. Те, що ходить і не нападає, не чіпати.

— Якщо нападе?

— Зв’язати, якщо можна. Вбити, якщо не можна.

Харитон підняв голову.

— Хазяїна не вбивати.

Крук подивився на нього.

— Якщо він кинеться на мого чоловіка, ти сам це скажеш?

— Кирило не такий.

— Учора був не такий.

Харитон стиснув губи. Мотря втрутилася:

— Якщо можна — не стріляйте.

Крук глянув на неї.

— Ти була там, коли Гнат Іванові носа зламав?

— Була після.

— Отож.

— Я сказала «якщо можна».

— А якщо в голову?

Мотря похитала головою.

— Ми вже бачили, що куля не вирішує.

— Добре. Буду просити чемно.

Вона не відповіла на жарт.

— Іване.

— Що?

— Якщо хтось покличе тебе знайомим голосом, а ти не бачиш обличчя, не відповідай.

Крук перестав усміхатися.

— Звідки це?

— Книш так робив у дорозі.

— Він уже передав?

— Ні.

— Тоді?

Мотря подивилася на Максима в далекій повітці.

— Є причини.

Крук прослідкував поглядом.

— Ще щось?

— Не привозь сюди кістяних кружків.

— Із задоволенням.

— Навіть якщо здаватиметься важливим.

— Я вже дорослий.

— Саме дорослі все тягнуть додому.

Семен засміявся.

— Оце правда.

Поїхали восьмеро. Крук. Демко Гладкий. Його брат Степан. Левко Чепурний. Петро Смик, який уже їздив із ними на Мертві Води. Двоє молодших козаків із гостьового куреня при Гарді. І Харитон. Бугай лишив дев’яте місце порожнім.

— Для живого, — сказав.

Крук глянув на нього.

— А якщо троє?

— Для того віз.

Віз був легкий, двокінний, із соломою й двома складеними ряднами. Семен прив’язав збоку казан.

— Не загуби.

— Ти його любиш?

— Це мій хороший казан.

— Тоді сам їдь.

Бугай одразу:

— Ні.

Семен навіть не сперечався. Уже сперечався годину тому. Програв. Мотря стояла біля воріт, коли загін рушив. Харитон проїхав повз неї. Вона гукнула:

— Харитоне.

Він зупинив коня.

— Що?

— Брат воду пив?

— До того дня — так.

— Після того, як зачинився?

— Не знаю...

Харитон урвав сам. Насупився.

— Він кричав, що в нього є бурдюк.

Мотря кивнула.

— Добре.

— Це важливо?

— Може бути.

Крук почув.

— Все. Поїхали, поки ви тут усю книжку не написали.

Сорока, який стояв біля ґанку, образився:

— Книжка корисна.

— Ти з нею й воюй.

— Кожен своїм.

— Оце я й боюся.

Дорогою Харитон говорив мало. Крук теж його не розпитував. Перші години минули спокійно. Степ був сирий після нічної мжички. Колеса воза важче йшли низинами. Подекуди на траві ще лежав білий іній. Демко їхав біля Крука.

— Мотря тебе налякала?

— Ні.

— Ти від ворони шарахнувся.

— Вона злетіла з-під коня.

— Раніше ти їх їв.

— Ворон?

— Не знаю, що ти їси.

Крук подивився. Демко підняв руку.

— Все. Не сказав.

За ними Петро Смик засміявся.

— Тепер усі слідкують.

— За чим?

— За словами.

— Скоро мовчати навчитеся.

— До того мор скінчиться.

Крук хотів відповісти. Передумав. Справа була не в слові. Просто після Мертвих Вод він став обережнішим із речами, які раніше здавалися звичайними. Вода. Холод. Чужий голос у темряві. Тепер і ворона, яка дзьобала щура, могла означати більше, ніж хотілося. Це дратувало. До зимівника дісталися після полудня. Харитон упізнав верби раніше за будівлі.