Глава 13. Список

Сорока перестав закривати книгу. Вона лежала на столі від ранку до ночі, розгорнута посеред інших паперів. Спочатку писар підкладав під неї чисте полотно, сердився, коли хтось ставив поруч кухоль, вирівнював перо на краю чорнильниці. На третій день махнув рукою. Книга вже була в плямах. На одній сторінці — гарячі. На другій — холодні. Між ними Сорока залишив дві чисті сторінки.

— Навіщо? — спитав Бугай.

— На випадок, якщо з’явиться третє.

Осавул подивився на нього.

— Дуже смішно.

— Я не жартував.

Бугай нічого не відповів. Мотря стояла біля столу й читала імена. Лукаш Мокрицький — помер. Ясько — живий, гарячка менша. Візник Семен Гребінь — гарячка, гуля під пахвою. Павлусь Ковальчук — гарячка, болюча припухлість на шиї. Далі здорові. Лукашів хлопець. Назар. Юрко. Мартин Губа. Ще четверо. Біля частини імен Сорока вже сам поставив маленьку позначку: укуси.

— Чого біля Мартина нема?

Писар не підняв голови.

— Каже, не було.

— Він учора пів години чухав ногу.

Із лави біля стіни озвався Мартин:

— Комарі.

Мотря повернулася.

— У жовтні?

— У мене особливі.

— Тебе ж вигнали.

— Я повернувся.

Сорока зітхнув.

— Чого?

— Новини.

Бугай показав на двері.

— Геть.

— Андрію.

— Геть.

— Я вам харчі приношу.

— Залишив?

— Залишив.

— Тоді геть.

Мартин підвівся.

— От так люди й утрачають підтримку простого народу.

— Мартине.

— Уже йду.

Біля дверей він зупинився.

— Ясько як?

Мотря відповіла:

— Краще.

Шинкар кивнув. Без жарту. І вийшов. Сорока поставив перо.

— Він справді укуси чесав.

— Запиши.

— Він здоровий.

— Тому й запиши.

— А який сенс?

Мотря дивилася на список.

— Побачимо.

— Коли?

— Коли стане більше імен.

Сорока скривився.

— Дуже хочу, щоб твоя наука не вдалася.

— Я теж.

Візникові ставало гірше. Його звали Семен, як цирульника, тому всі швидко почали називати Гребенем, щоб не плутати. Гребінь був чоловік років п’ятдесяти, сухий, із довгими руками й рідкою бородою. Вчора ще ходив сам. Сьогодні лежав у старій коморі біля рибних заводів і марив про коней.

— Лівого не бий.

Семен Чорнобай змочив полотно й поклав йому на лоб.

— Ніхто не б’є.

— Він тягне.

— Нехай тягне.

— Вісь.

— Яка вісь?

— Тріщина.

Чорнобай глянув на Мотрю.

— Зараз усі хворі говорять розумніше за нас.

Вона не відповіла. Гребінь застогнав. Бубон під пахвою став більший. Шкіра над ним натягнулася. Чоловік не дозволяв торкатися. Семен і не наполягав. Після Лукаша бажання різати зникло. Мотря дала хворому кілька ковтків води. Він випив.

— Ще?

— Ні.

Поставила кухоль.

— Гребеню.

Очі відкрилися.

— Що?

— У дорозі блохи кусали?

— Всіх кусали.

— Де більше?

— У кожусі.

— Лукаша?

— У возі.

— Що було у возі?

Чоловік спробував повернутися. Застогнав.

— Все.

— Де спав ти?

— На мішках.

— Хлопець?

— Там.

— Лукаш?

— У кожусі.

— Щурі коли почали дохнути?

Гребінь насупився.

— До Богополя чи після?

— До...

Він заплющив очі. Мотря чекала.

— Після.

— Скільки?

— Багато.

— Ти їх викидав?

— Хлопець.

— Руками?

— За хвости.

Семен перестав змочувати тканину.

— Голими?

Гребінь не відповів. Заснув або знепритомнів. Мотря підвелася.

— Хлопця треба ще раз оглянути.

— Він здоровий.

— Сьогодні.

— А завтра?

Вона глянула. Семен зітхнув.

— Уже йду.

Лукашів помічник сидів окремо в сараї й ненавидів усіх. Звали його Іллею. Мотря довідалася про це лише тепер і відразу розсердилася на себе. Три дні він був для них «хлопець купця».

— Руки.

Ілля простягнув.

— Сорочку знімай.

— Учора знімав.

— Сьогодні теж.

— Я здоровий.

— Хочу, щоб так і лишилося.

Він роздягнувся. На животі — укуси. На стегнах. Біля коліна. Старі й нові. Мотря промацала пах.

— Боляче?

— Ні.

Під пахвами чисто. Шия теж.

— Голова?

— Нормальна.

— Морозить?

— Від вас морозить.

— Це мине.

Ілля натягнув сорочку.

— Коли відпустите?

— Не сьогодні.

— Учора теж так казали.

— Бо вчора теж було не сьогодні.

Хлопець глянув сердито.

— Я до матері хочу.

— Де вона?

— За Богополем.

Мотря замовкла. Ілля зрозумів.

— Що?

— Там уже є мор.

— Я знаю.

— Тоді куди хочеш їхати?

— До неї.

— Саме зараз?

— А коли?

Вона не знайшла доброї відповіді. Ілля сів на лаву.

— Ви мене тримаєте, бо можете.

— Тримаємо, бо ти їхав із чумним.

— Я не чумний.

— Поки ні.

— А якщо не захворію?

— Відпустимо.

— Коли?

— Бугай вирішить.

— От бачите.

— Що?

— Ви самі нічого не вирішуєте.

Мотря усміхнулася.

— Нарешті ти зрозумів, як улаштований світ.

Ілля не усміхнувся.

— У Лукаша гроші лишилися?

— Лишилися.

— Хто їх узяв?

— Сорока записав і запечатав.

Хлопець видихнув.

— Добре.

— Тобі що з них?

— Він мені винен.

— Скільки?

Ілля назвав суму. Мотря свиснула.

— За скільки місяців?

— За п’ять.

— Чого не платив?

— Казав, після торгу.

— Хороший чоловік.

— Був різний.

Ілля провів пальцем по лаві.

— Як усі.

Мотря сіла навпроти.

— Той кожух він справді купив із мертвого?