Глава 12. Що бачив сам

До Січі вони дісталися на четвертий день. Остап Лук’яненко вже не лаявся, коли його знімали з коня. Це непокоїло Книша більше, ніж лайка. Молодий чоловік осунувся, губи потріскалися, зламана нога набрякла так, що чобіт довелося розрізати ще в степу. Гарячки не було. Чорного під вухами теж. Принаймні зранку. Перед самим валом Захар Вовк під’їхав до Книша.

— Сховай.

— Що?

— Кістку. Бо скажеш «показати», а вартовий полізе руками.

Книш поплескав себе по пазусі.

— Давно сховав.

— Тоді я іноді корисний.

— Не звикай.

Біля воріт їх чекала не та Січ, яку Захар залишив кілька днів тому. Людей пропускали по одному. Вози стояли збоку. Двоє козаків розпитували, звідки приїхали, де ночували, чи не було ознобу, жару, незвичайної спраги. Один тримав у руках довгу палицю й нею відсував поли чужого одягу, коли треба було подивитися на шию. За це вже встиг отримати кілька образ.

— Ще й роздягатися перед тобою?

— Не хочеш — повертай.

— Я свій.

— Усі сьогодні свої.

Захар стиха засміявся.

— Швидко навчилися.

Вартовий упізнав його.

— Вовче. Нарешті.

— Скучив?

— За тобою — ні. За відповіддю з Гарду — дуже.

Його погляд перейшов на Книша.

— Це він?

— Він.

— Остап Книш?

— На жаль.

— Кошовий чекає.

Книш глянув за вал.

— Тут?

— Тут.

— Давно повернувся?

— Кілька днів.

Захар зліз із коня.

— А ми мало не погнали старого до похідної ставки.

Вартовий криво всміхнувся.

— Ще у вересні довелося б. Тепер пощастило.

Книш запам’ятав це, але не став розпитувати. Біля воріт і без нього було кому заважати роботі. Вартовий показав на Лук’яненка.

— Цього всередину не можна.

Молодий розплющив очі.

— Я все чую.

— Добре. Значить, живий.

— Нога зламана.

— Бачу.

— Мені цирульник потрібен.

— Прийде.

— Де я лежатиму?

— Тут є порожня буда.

— За валом?

— Перед.

Лук’яненко подивився на Книша.

— Ви йдете?

— Піду.

— А я?

— Захар лишиться.

— Чого я? — обурився Вовк.

— Бо ти молодший.

— Це тепер покарання?

— Завжди було.

Захар уже хотів відповісти, але Книш нахилився до Лук’яненка.

— До води сам не ходиш. Нічого чужого не їси. Якщо почне морозити — кажеш одразу.

— А якщо захочу пити?

— П’єш.

— Скільки?

— Скільки хочеш, доки сам зупинишся.

— А якщо не зупинюся?

Книш подивився йому в очі.

— Тоді Захар забере кухоль.

Вовк невдоволено буркнув:

— Знайшов роботу.

— Не впораєшся?

— Впораюся.

— От і добре.

Лук’яненка понесли до буди. Книш залишив рушницю варті, пістоль теж. Ніж дозволили лишити.

— Чого ніж можна? — запитав він.

— Бо кошовий сказав не робити з тебе полоненого.

— А пістоль?

— Бо кошовий не дурний.

Це Книшу сподобалося. На майдані ще лишалися сліди недавнього свята. Не справжнього свята — військового. Книш чув дорогою, що на Січ уже прийшла звістка про взяття Бендер. У церкві служили молебень, стріляли з гармат і рушниць. Тепер про це нагадували тільки розмови й чорні плями там, де чистили зброю після пальби. Поряд говорили вже про інше.

— Кажуть, у Кущівському двоє однакових.

— Брешуть.

— Сам Савка бачив.

— Савка після третьої чарки й турецького султана побачить.

— Він третій день не п’є.

— От тому й бачить дурне.

Біля іншого куреня чоловік кип’ятив воду у великому казані. Книш сповільнив крок.

— Для чого?

Козак глянув.

— Пити.

— Завжди кип’ятили?

— Тепер велено.

— Ким?

— Кошем.

— Чому?

— А ти звідки приїхав?

— З Гарду.

Чоловік відразу перестав бути привітним.

— Іди собі.

Книш пішов. Непогано. Страх уже мав географію. Калнишевський прийняв його не в будинку кошового. Зустріч влаштували в невеликій окремій коморі, яку звільнили від мішків і столів. Двері були відчинені. Віконницю теж зняли. Книш зайшов і одразу побачив військового суддю Миколу Тимофієва. Знав його. Не близько, але достатньо.

Тимофієв був із тих людей, які навіть сидячи виглядали так, ніби кудись поспішають. Перед ним лежали папери. Частина з походу, частина із Січі, частина ще в дорозі. Останні місяці їх було стільки, що жодна канцелярія не встигала розкласти все як слід. Калнишевський стояв біля вікна.

— Остап Книш?

— Так.

— Сідай.

Книш не сів.

— Я постою.

Кошовий глянув на нього.

— Як хочеш.

У кімнаті був ще Яків Задирака. Цирульник мовчки роздивлявся Книша, ніби вже вирішував, де в того болить. Тимофієв першим узяв слово.

— Ти з Бугогардівської паланки?

— Останнім часом там.

— Звідки родом?

— Це до мору стосується?

Калнишевський сказав:

— Якщо ні — пропустимо. Далі.

Суддя не образився.

— Коли вперше бачив щось подібне?

— П’ятдесят три роки тому.

Перо Тимофієва зупинилося. Яків підняв брови. Калнишевський просто сказав:

— Розказуй.

Книш вдихнув.

— Біля старого Кодаку.

— Фортеці вже не було, — озвався Тимофієв.

— Не було.

— Де саме?

— Нижче руїн. Під берегом.

— Ти добре пам’ятаєш?

— Таке пам’ятається.

Калнишевський сів.

— Одразу домовимося. Кажеш тільки те, що бачив сам. Коли переказуєш чуже — попереджаєш.

Книш усміхнувся.

— Мені в Гарді такого бракувало.

— То починай радіти.

Старий перестав усміхатися.

— Весною вода підмила берег. Відкрило каміння. Спочатку всі думали — стара кладка. Потім знайшли отвір.

— Хто «всі»?

— Людей сім чи вісім. Я був наймолодший. Двоє козаків. Рибалки. Павло Бурий — зимівничанин. Хлопець місцевий. І дяк.