Глава 11. Імена

Коли молодий Остап прокинувся, перше, що він побачив, — Книша, який сидів біля його ніг і дивився так, ніби чекав зізнання.

— Що я зробив?

— Спав.

— За це тепер судять?

— Дивлячись як спати.

Лук’яненко поворухнувся й застогнав. За ніч нога набрякла вище кісточки, пальці посиніли від холоду. Книш перевірив пов’язку, послабив її й тільки тоді подав кухоль.

— Пий.

Остап випив кілька ковтків.

— Ще.

Книш дав. Хлопець повернув кухоль сам.

— Що?

— Уві сні говорив.

— Люди говорять.

— Про кістку.

Лук’яненко завмер.

— Яку кістку?

Захар Вовк, який куняв біля згаслого вогнища, розплющив одне око.

— Оце вже цікавіше.

Книш дивився на молодого.

— Сказав: «Не віддавай йому кістку».

— Кому?

— Я сподівався, ти скажеш.

Остап потер обличчя.

— Мені снилася мати.

— Що робила?

— Хліб різала.

— Де?

— Вдома.

— Кістка була?

— Ні.

— Іван?

Остап похитав головою.

— Мати. Стіл. Піч. Наш старий кіт сидів на лаві. Потім хтось постукав у двері.

— Хто?

— Я не відчиняв.

Книш помітив, як змінився його голос.

— Чому?

— Мати сказала не відчиняти.

— Вона була жива?

Лук’яненко подивився на нього.

— У сні — так.

— А далі?

— Стукали.

— І?

— Потім голос сказав, що він Іван.

Вовк уже не спав. Данило Шрам, який повернувся від коней, присів поруч.

— І ти відкрив?

— Ні.

— Розумний хоч уві сні.

Лук’яненко наче не почув.

— Потім воно заговорило маминим голосом.

Книш мимоволі глянув на глиняний горщик у тіні обриву. Кістяний кружок лежав усередині, загорнутий у мокре полотно.

— Що сказала?

— Моє ім’я.

— Просто Остап?

— Ні.

Молодий провів язиком по сухих губах.

— Остапчик.

Книш пам’ятав нічний голос. Остапчику.

— Іван це чув?

— Колись. Один раз точно. Мати приїжджала до родича, ми тоді разом були.

— Отже, міг пам’ятати.

Лук’яненко кивнув, але легше від цього не стало. Книш підвівся.

— Збирайтесь.

Вовк позіхнув.

— Куди тепер?

— Далі.

— А снідати?

— На коні пожуєш.

— Я не кінь.

— Учора казав, що твій кінь кращий за людей.

— За деяких.

Гук, який досі спав, пробурмотів щось під свитою. Вовк штовхнув його чоботом.

— Вставай.

— Ще темно.

— Уже світло.

— Для тебе.

— Тоді лежи. Ми поїдемо.

Гук сів.

— Ненавиджу вас.

Це було звичайне ранкове бурчання, і кілька секунд усім стало простіше. Книш загасив останнє вугілля землею. Потім підійшов до горщика. Уночі він вирішив, що вранці кружок доведеться знищити. Тепер уже не був певен.

Якщо ця кістка справді привертала тих істот, вести її до Січі було безумством. Залишити біля дороги — не краще. Кинути у воду після всього, що вони бачили, він би не зробив навіть за добру плату.

— Захаре.

— Га?

— Підійди.

Вовк прийшов із вуздечкою в руках.

— Що?

— Зробимо дурницю.

— Нарешті щось знайоме.

Книш дістав кружок, не торкаючись голою рукою. Тріщина за ніч не збільшилася. Чорне всередині лежало нерухомо.

— Візьми жердину.

— Для чого?

— Віднесеш його туди.

Книш показав на край яру, кроків за сорок. Вовк перестав жартувати.

— А ти?

— Лишуся тут.

— І що перевіряємо?

— Чи він показує дорогу.

— Кому?

Книш глянув на степ.

— Побачимо.

Гук почув і підійшов.

— А якщо воно прийде?

— Не кричатимеш.

— Дуже заспокоїв.

Кружок загорнули в полотно й прив’язали до кінця довгої ліщинової жердини. Вовк поніс його від табору, бурмочучи під ніс лайку. Коні нервували. Не сильно. Поки. Вовк поклав згорток біля невеликої купи каміння й повернувся.

— Тепер?

— Чекаємо.

— Скільки?

— Поки мені не набридне.

— Уже?

— Майже.

Минуло хвилин десять. Нічого. Гук пішов до коней. Данило перевіряв сідла. Лук’яненко сидів на землі, спершись спиною об обрив, і дивився на місце, де лежала кістка.

— Може, Максим марив.

Книш відповів:

— Було б добре.

— Тоді нащо це?

— Щоб мати право сказати, що марив.

Ще за кілька хвилин гнідий кінь Вовка підняв голову. Повернув вуха. Не в бік кістки. В інший. Книш одразу побачив.

— Тихо.

Гук завмер біля сідла. Вовк повільно взяв рушницю. На краю яру стояла людина. Далеко. Обличчя не розгледіти.

— Це воно? — прошепотів Гук.

— Мовчи.

Постать не рухалася. Книш глянув на кружок. Той лежав ліворуч від них. Людина стояла праворуч.

— Не за кісткою, — видихнув Вовк.

Постать рушила. Не до табору. Пішла навскоси. До каміння. До кружка. Ніхто тепер не говорив. Чоловік ішов звичайним кроком. Здалеку його можна було прийняти за подорожнього. Тільки босі ноги погано пасували до осіннього ранку. Він зупинився біля каміння. Нахилив голову. Книш відчув, як серце почало бити швидше. Постать присіла. Вовк прошепотів:

— Бачить.

Чоловік простягнув руку до полотна. Книш підняв рушницю.

— Не стріляй, — сказав Лук’яненко.

Старий не озирнувся.

— Чому?

— Хочу побачити.

Палець чоловіка торкнувся згортка. Він відсмикнув руку. Наче обпікся. Потім узяв уже через край полотна. Підняв.

— Холодне, — сказав Книш.

— Що?

— Полотно мокре.

Постать випросталася. І повернула голову до них. Навіть із сорока кроків Книш побачив обличчя. Лук’яненко поряд тихо застогнав. Це був він. Не Іван. Остап. Той самий молодий чоловік сидів у них за спиною зі зламаною ногою і стояв біля каміння на двох здорових. Вовк перестав дихати.