IX. ЛЮДИНА ЗА БІЛОМ

Наприкінці березня Біл змінив кур’єра. Раніше дрібні листи забирав хлопець із торгового двору біля Біллінгсґейту; тепер прийшов чоловік років п’ятдесяти, надто добре вдягнений для простого посильного й занадто чистий після ранкової грязюки. Біл назвав його містером Крейном. Саме це звертання Мег і запам’ятала: не слуга, не хлопець, а містер.

Після того як вони пішли, Агнес подивилася на неї поверх окулярів.

— Нарешті.

— Що?

— Те обличчя, через яке я вас викрила.

— Я нічого не зробила.

— Оце й було підозріло.

Крейн забрав один пакет. Наступного дня Вейд уже знав його ім’я, але цього разу за чоловіком не послали одного спостерігача. Мег не знала, скільки людей стежать, і після Гатчера не хотіла знати більше, ніж потрібно.

Вейд сказав:

— Кілька днів не виходьте сама.

— Через Крейна?

— Через те, що я поки не знаю, хто він. Скажіть пані Белл, що вам нездужається, і ходіть тільки з кимось із дому.

Мег уже збиралася сперечатися, але Вейд замість пояснень почав питати, хто зазвичай ходить із Нан на ринок і якою дорогою Сесілі їздить до родичів. Довелося відповідати.

Крейн поїхав до Дувра, потім до Кале. Біл залишився в Лондоні. У мережі, яку вони бачили лише шматками, з’явилися дві точки, і одну тепер можна було спостерігати, не торкаючись іншої.

На початку квітня з Франції прийшла відповідь. Мег самого листа не бачила, але наступного ранку Феліппс працював у тій самій сорочці, що й напередодні, й на його столі лежали шість аркушів, густо списаних різними руками.

— Біл не головний, — сказав він після того, як Мег сіла.

— Крейн?

— Ні.

— Хто тоді?

— Не знаю.

Вона чекала продовження.

— Крейн пішов далі, — додав він.

— Куди?

— Брюссель.

Мег мимоволі назвала ім’я герцога Парми. Феліппс підняв очі.

— Не говоріть уголос імен, яких не треба говорити.

— У кімнаті нікого.

— Є ви.

Вона мало не відповіла різкістю, але промовчала. Це вже було не бажання сподобатися Феліппсу. Вона просто не хотіла знову говорити більше, ніж знає.

Через тиждень Біл зник із Лондона. Не тікав уночі, не залишав спорожнілого дому й не переодягався. Сказав знайомим, що їде у справах до Кенту, спокійно вирушив до узбережжя й там сів на судно. Люди Волсінгема дозволили йому це зробити.

Коли Мег дізналася, вона пішла до Вейда.

— Ви його відпустили.

— За ним дивляться. Якби ми взяли Біла в Лондоні, отримали б його самого, його дім і ті папери, які він не встиг знищити. Якщо він дістанеться до людини, до якої їде, можемо отримати більше. Обидва рішення можуть виявитися поганими.

Мег уже відкрила рот, щоб сказати, що тоді все було даремно, й зупинилася. Гатчер, обшук, Сесілі, Агнес — жодна з цих речей не ставала даремною лише тому, що Біл не сидів у в’язниці. Але й перемогою це не було.

— А якщо він піде не туди, куди ви думаєте?

Вейд подивився на папір перед собою, потім на неї. — Тоді втратимо його й будемо знати, що помилилися. Кращого способу я зараз не маю.

Він повернувся до роботи. Мег ще трохи постояла біля столу й пішла.