VII. СЕР ФРЕНСІС

Причиною повернення Мег на Сейтінг-лейн через дев’ять днів стала Агнес. Еліас Біл прийшов у неділю після обіду. Саме того дня у дворі сперечалися з бондарем через бочку французького вина: під нижнім обручем проступала волога, а постачальник запевняв, що дерево намокло від дощу. Біл присів біля бочки, провів пальцем по клепці, попросив відкрити її й понюхав вино. Агнес він порадив не платити, доки товар не огляне ще одна людина з пристані; бондареві назвав ім’я того, хто, за його словами, підтвердить, що бочка підтікала давно. Лише закінчивши з цією справою, Біл зняв рукавички, висловив співчуття щодо обшуку й запропонував практичну допомогу: дві наступні поставки можна було б оплатити пізніше, якщо Агнес братиме їх через нього. Для Агнес це могло бути зручно; Біл теж отримував би постійного покупця. Вона подякувала, відмовилася й провела гостя до дверей.

Коли він пішов, вона сказала:

— Тепер я його боюся.

— Чому саме тепер?

— Бо невинна людина хоча б раз запитала б, що в мене шукали.

Через день Біл прислав старий рахунок, начебто знайдений серед паперів покійного чоловіка Агнес, і попросив звірити. Там були вина, дати, кількості, позначки на полях. Мег спочатку дивилася на почерк, потім зрозуміла, що важливішою може бути не рука, а спосіб запису чисел: одна й та сама коса риска після певних сум, та сама послідовність скорочень, кілька дивних відступів.

Після Гатчера вона не сказала «це воно». Попросила дозволу зробити копію й переписувала рахунок повільно, зберігаючи порядок, знаки й помилки. Агнес не віддала б оригінал за жодних умов.

На Сейтінг-лейн незнайомий чоловік у передній кімнаті не знав, хто така Мег. Фонт уже був за морем, Вейда не було. Вона назвала Феліппса й чекала, поки той з’явиться з кімнати нагорі. Він справді виглядав так, ніби не спав, і, можливо, не спав.

— Що сталося?

Мег дала йому копію.

— Не знаю. Тому й принесла.

Феліппс прочитав і спитав, що саме її зачепило. Цього разу він пояснював більше, бо йому треба було відтворити її шлях: вони порівнювали старі записи, копії листів, кількості, позначки. У двох місцях з’являлися натяки на Плімут і Даунс, але не прямими назвами. Один запис міг означати сорт вина, другий — місце постачання, і жодна окрема риса нічого не доводила. На другому кінці столу молодший клерк переписував латинський лист, двічі підходив по пісок і раз перепитав Феліппса про ім’я в чистовику. Феліппс відповідав йому, не відриваючись від рахунку.

До них приєднався клерк на ім’я Едмунд Лейн. Він був старший за Мег років на п’ятнадцять і спочатку звертався з питаннями до Феліппса, навіть коли відповідь могла дати лише вона.

— Де ви це взяли? — спитав він, дивлячись на Феліппса.

— У пані Белл, — відповіла Мег.

Лейн перевів погляд на неї, потім знову на Феліппса.

— Вона має дозвіл бути тут?

— Якщо хочете говорити про двері, знайдіть дворецького, — сказав Феліппс. — Ми говоримо про рахунок.

Після цього Лейн працював із нею без привітності, але й без демонстративної зверхності; для Мег цього було цілком досить.

Ближче до вечора двері відчинилися, і ввійшов сер Френсіс Волсінгем. Мег бачила його раніше лише здалеку й відразу помітила, що чужі описи робили його грізнішим, ніж він був. Він виглядав хворим і втомленим, зате дивився на людей так уважно, ніби мав звичку нічого не приймати на віру.

Феліппс і Лейн підвелися. Мег запізнилася на секунду, але встигла вклонитися, перш ніж Волсінгем сів біля столу.

— Це містрес Феннер? — запитав він.

Феліппс підтвердив.

— Ви помилилися з рукою?

Мег не чекала, що почнуть із цього.

— Так, сер.

— Чому?

Вона почала говорити про літери, але він перебив.

— Я не питаю, що ви побачили. Чому ви сказали більше, ніж знали?

Питання було неприємно простим. Мег мовчала довше, ніж хотіла.

— Бо мене попросили вибрати.

— Хто?

— Мастер Феліппс.

Волсінгем повернувся до нього.

— Ви просили сказати правду чи вибрати?

— Вибрати, сер.

— Навіщо?

— Треба було вирішити, чи пропускати лист.

— І ви вирішили.

— Так.

— Людина мертва.

Феліппс кивнув.

Волсінгем знову подивився на Мег.

— Ви її вбили?

— Ні, сер.

— Феліппс?

— Ні.

— Я?

Мег уже розуміла, куди веде питання.

— Ні, сер.

— Тоді хто?

— Той, хто його вбив.

— Добре. Тепер скажіть, чого ви не знаєте про Біла.

Вона подивилася на рахунок. Чи сам він пише ці позначки. Чи числа означають кораблі. Чи мав він стосунок до обшуку. Чи знає про Мег. На останньому пункті Волсінгем зупинив її кивком.

— Останнє запишіть окремо.

Він забрав копію рахунку й уже біля дверей сказав Феліппсу:

— Біла не брати.

Після його виходу Мег повернулася до Феліппса.

— Ви знаєте, що він небезпечний.

— Так.

— І дозволите йому ходити містом?

— Якщо пощастить.

— Це божевілля.

Феліппс складав папери й уперше за день виявив справжнє роздратування.

— Божевілля — взяти першого чоловіка, якого ми бачимо, повісити й потім три місяці не знати, кому він писав.

Мег не знайшла відповіді. Дорогою назад вона кілька разів поверталася до розмови з Волсінгемом. Його питання розклали одну смерть на кілька різних рішень: її помилка з рукою лишалася її помилкою; Гатчера посилав не вона; убив його хтось інший. Логіка була ясна, але від неї не ставало легше. Мег згадала невідправлену записку Вейду й жінку в Саутворку, імені якої досі не знала. Коли вона повернулася до Агнес, Нан саме рахувала дрібні гроші за цибулю, і Мег сіла допомогти.