VI. ОБШУК

У лютому Агнес запитала, чи Мег посварилася зі своїм «митником». Мег підняла голову від Сесіліної вправи й удавала нерозуміння лише кілька секунд.

— З чоловіком, який платив за ваші очі, — уточнила Агнес, не перериваючи шиття. — Імені я не знаю, якщо вас це втішить.

Сесілі була в сусідній кімнаті. Мег почекала, поки там стихне шелест паперу.

— Ви давно здогадалися?

— Не одразу. Ви справді вмієте вести листи й не ставите дурних питань, тому спершу я прийняла вас саме за ту, ким ви назвалися. Потім одного разу ви дивилися, як містер Біл складає лист, а не що він у ньому пише.

Мег почервоніла.

— Для компаньйонки це дивно?

— Трохи. Для дуже молодої компаньйонки — ще й помітно.

Агнес відкусила нитку й тільки тоді подивилася на неї.

— Я знаю, що за моїм домом можуть дивитися. Не знаю, чому. Не плутайте ці дві речі.

Мег мимоволі глянула на шафу, де кілька тижнів тому бачила латинський молитовник. Агнес спіймала погляд.

— Отже, ще й це. Ви, певно, вже вирішили, що я небезпечна.

— Я нічого не вирішувала.

— Добре. Спробуйте зберегти цю звичку.

У двері внизу вдарили так, що Сесілі в сусідній кімнаті перестала читати. Через хвилину Нан піднялася сходами бліда й сказала лише: «Пані». Агнес відклала шиття.

Зайшли четверо чоловіків. Старший назвався службовцем, який мав повноваження обшукати дім у зв’язку з підозрою на заборонені католицькі книги та переховування священника. Мег ніколи не бачила обшуку й уявляла його швидшим. Насправді це була довга, брудна робота. Відчиняли скрині, витягали одяг, трясли постелі, простукували стіни, дивилися за панелями. Один чоловік заліз у димар і вийшов звідти чорний від сажі, чим на мить розсмішив молодшого слугу; ніхто інший не засміявся.

Сесілі спочатку обурювалася й вимагала, щоб їй не чіпали книжки. Потім подивилася на тітку й замовкла. Мег знала, що молитовник лежав у шафі в передній кімнаті. Знала це й Агнес, а Нан, мабуть, знала більше за обох. Коли один із чоловіків підійшов до дверцят, Агнес сказала з бездоганною ввічливістю, що там її білизна.

— Тоді вам нічого боятися, пані.

Він відчинив шафу. На верхній полиці були сорочки, нижче тканина, внизу коробка. Чоловік переглянув усе двічі. Молитовника не було.

Мег не знала, хто встиг його прибрати. Агнес теж не подала вигляду. Обшук тривав ще майже годину; священника, заборонених книг чи чогось іншого, що дало б підставу забрати господиню, не знайшли. Перед відходом старший попередив, що її можуть викликати для подальших питань. Агнес подякувала так, ніби він повідомив про зміну ціни на вугілля.

Коли двері нарешті зачинилися, Сесілі сіла на сходах і заплакала. Нан мовчки почала складати витягнутий зі скринь одяг. Агнес стояла посеред кімнати кілька секунд, а потім спитала:

— Де книга?

— Я не брала, — сказала Нан.

Сесілі підняла голову.

— У бочці з сушеними яблуками.

Агнес заплющила очі.

— Боже милосердний. Сесілі, ніколи більше не рятуй мої книги без дозволу.

— Але вони б її знайшли.

— Саме тому я зараз не вирішую, чи сварити тебе, чи дякувати.

Наступного дня м’ясник попросив платити готівкою, хоча раніше Агнес розраховувалася раз на тиждень. Ще за два дні один торговий партнер прислав замість себе слугу. У церкві жінка, яка завжди сиділа поруч, пересунулася ближче до проходу. Ніхто нічого не сказав, і саме це робило зміни очевидними.

Найболючіше вдарило по Сесілі. Вечеря, на яку вона чекала майже місяць, раптом скасувалася через хворобу матері молодого чоловіка.

— Вона не хвора, — сказала дівчина.

Агнес поправила край скатертини.

— Можливо.

— Ви знаєте, що ні.

— Я знаю лише те, що вона написала. Решту можна думати скільки завгодно, але думка не завжди стає правдою від того, що вона нам подобається.

Мег сиділа біля вікна й не втручалася. Агнес її не звинувачувала, і це було важче за пряму сварку. Лише одного вечора сказала:

— Ваші люди знали про обшук?

— Вони не мої.

— Добре. Люди, яким ви передавали відомості.

— Не знаю.

— Дізнайтеся.

Вейд вислухав її стоячи. Обшуку, сказав він, вони не замовляли; донесення прийшло іншим шляхом, і поки що він не може зв’язати його ні з Білом, ні з кимось конкретним. Після цього попросив Мег згадати, хто в останні дні приходив до Агнес, хто міг бачити молитовник і чи змінилися звичайні маршрути слуг.

— Я більше на вас не працюю.

Вейд на мить замовк, ніби справді звірив у голові дати. — Фактично вже два тижні.

— Тим краще.

Він не став умовляти. Коли Мег уже була біля дверей, лише сказав, що Фонт виїхав до Парижа. Це була корисна відомість, і саме тому вона розсердилася ще більше.