Глава 1

- Чортів туман, дороги майже не видно. – пробурчав Тарас.

- Хочеш, я сяду за кермо? – миролюбно запропонувала я.

- Ага, ти сядеш. Ти себе бачила? Я б тобі і осла не довірив би.

- Ей, що за критика? – обурилась я.

- Ти своєю бурною діяльністю і себе уморила, і людей заганяла.

- Нічого. Відіспляться, і все буде добре. – ліниво позіхнула, я не відкриваючи очей.

- Що за чорт…Що він робить…Твоюжжж…

 Машину різко занесло, вереск гальм, рев клаксону …машина перевернулася.

Ревів мотор, гудів сигнал. Я відкрила очі, аварія. Тарас, він лежав на кермі, а машина на боці. Я потягнулася до нього, та ремінь заважав. Дідько, я ж пристебнута. Смикнулася ще раз, мені терміново потрібно було до нього доторкнутися, переконатися, що з ним все добре.

- Тарасе? – тільки з третього разу я вимовила його ім’я.

Бісовий ремінь не розстібався, я несамовито смикала ним, і нарешті він піддався.

- Тарасе! Тарасе, ти мене чуєш?

Я відстібнула і його ремінь. Обережно підняла його голову, він був без свідомості, але дихав наче нормально, на обличчі були порізи від розбитого скла. Повернула ключ і заглушила мотор машини.

- Що ж з тобою?

Я обережно стала мацати його руки і ноги, начебто цілі, коли я доторкнулася його ребер, він застогнав.

- Зараз, мій хороший. Ми виповземо з машини, ще мені потрібен телефон, але де ж він?  - я пошарила рукою, але  його ніде не було. Чортихнулася. -  І аптечку треба знайти, у тебе кров, порізався від скла, яке підло розбилося. Давай спочатку вилізимо звідси, тут скрізь скло.  Тарас…Тарас..

Я навіть не знаю, як змогла його витягнути і положити на асфальт. Він не приходив до тями, а я кинулася до машини за аптечкою. Я, здається, порізалася та аптечку дістала.

- Тарасе, я знайшла …знайшла…

Я повернулася і скрикнула, біля машини стояв незнайомець. З розсіченої брови у нього обличчям текла кров.

- Він живий? – запитав він.

А я врізала кулаком йому в обличчя.

- Сучий сину, їздити навчися. – у несамовитій люті проричала я.

 Тарас застогнав, і я кинулася до нього.

- Тарасе, ти в порядку?

- Ребра, – прохрипів він.

-  Тихо, тихо не рухайся, – захлинаючись слізьми заговорила я.

- Не панікуй, жити буду. – надав він цілком осмислену відповідь.

А я почала надавати першу медичну допомогу, уже більш спокійніше і обдуманіше.

- Ребра, думаю, ти поламав. Порізи навіть рахувати не буду. Знеболююче є тільки в таблетці. Давай ти її ковтнеш, а я водички ще пошукаю.

 І я знову пішла до машини, пляшку з водою я знайшла швидше. Обережно, піднявши голову Тараса я дала йому таблетку й запити її водою.

- На ребра можу тільки покласти холодний компрес з води. Більше нічого не має.

- Клади. – зітхнув він.

Я швиденько розірвала свою сорочку і, намочивши, шматок тканини приложила до ребер Тараса.

- О, господи, ти навіть не уявляєш, як я злякалася. Твою нехай! - з усіма почуттями, що щедро накопилися вилаялася я.  - Не лякай мене так більше. І все через якогось …

Я перевела  погляд на дорогу на цього лихого водія, він із розсіченою бровою сидів, притулившись спиною до машини.

- Здається, я надто сильно вдарила того пришелепка, що виїхав нам на зустрічну смугу. Я зараз, ти побудеш тут?

- Йди вже. – відмахнувся він від мене.

Піднялася  і підійшла до чоловіка, його відсутній вигляд, якось мене занепокоїв.

- Ви в порядку? – та він навіть  не подивився на мене.

Я присіла біля нього. От дідько, я розбила йому губу, і краще виглядати він не став. Шок, у нього просто шок, а у мене пізно проснулася совість.

- Як тебе звати?

 Я простягнула руку до його голови, здається, крім брови, у нього ще й голова розбита, та він відсахнувся від мене.

- Я просто хочу доторкнутися до твоєї голови. Подивитися, чи ти поранений.  – я дивилася йому в очі і намагалася усіма жестами виразити свої безпечні наміри.

- Той, чоловік, що в машині, що з ним? – не зводячи з мене уважного погляду запитав він.

- У Тараса, здається, зламані в гіршому випадку, або тріснуті в більш оптимістичному варіанті ребра. Жити буде. З ним все буде добре. Тепер можна я подивлюсь , що з твоєю головою?

- Навіщо?

Після такого байдужим тоном зробленого запитання, я ладна була заволати на даного ідіота і ще раз гепнути його по голові, та видно було, що голові і так уже дісталося.

- Тому, що ти поранений і окрім нас на дорозі нікого немає.

- Дарино, все в порядку? – почула, я над головою голос Тараса.

- Ти б краще посидів, а не ходив.

- Я ж тобі сказав, що все добре.

- Здається, я його надто сильно вдарила, – зітхнула я.

- А навіщо ти його била? –  запитав безмежно здивований Тарас.

- Бо я тільки тебе витягла з машини, і ти, нех його б усе забрав, був без свідомості. А цей…камікадзе, - обійшлася без лайки я, - поставив питання, чи живий ти…а так, як жінка я вкрай вразлива..я з’їздила йому по морді кулаком.

Все це я проговорила діставши аптечку, а з неї перекис водню і бинт. Чоловіки слухали мене не зводячи з мене погляду.

- А! Тоді все зрозуміло, – ошелешено видав Тарас. – Вона не буйна, не думай, просто іноді швидка на розправу. – проникливо поділився думками Тарас. Я намочила бинт і підсунулася до незнайомця,  обережно почала витирати кров довкола розсіченої брови. Він здригнувся.