24. Леді та господар горища

Сонячні промінці освітили кімнату Марка на горищі, лігши крізь скло на його обличчя. Минуло два дні від повернення з походу. А два дні активної ходьби й остання недоспана ніч чергування досі «аукаються» хлопцеві невимовною втомою. Тож, здається, навіть якби всі можливі сонячні промінці завалилися разом у його вікно, цього було б мало, щоб бодай змусити його скривитися.

Та, на превеликий жаль для сонного Марка, у батька на цей суботній день були наполеонівські плани. З кухні почав долинати величезний гуркіт і стукіт. А за пів години батько вже стояв у дверях кімнати сина.

— Давай, піднімайся, сонюху! Мені потрібна твоя допомога. Негайно!

Марк важко втягнув повітря, не менш важко зітхнув і так само тяжко потер очі, усе ще лежачи розпластаним на ліжку. У батька раптом почав підкипати терпець через те, що син тягнув час, і він узявся стягувати його з ліжка.

— Ну ж бо! Давай, вставай! Нам уже давно пора було почати ремонт. А тепер дідусь Себастіан зібрався прийти подивитися на прогрес. А я вже випадково зламав одну полицю! Я не можу йому показати цю розвалюху ще гіршою, ніж вона була до нашого приїзду!

Ось тепер сонне обличчя Марка нарешті перекосилося.

— Дідусь — то твій батько, а не мій. Твій батько — твої проблеми.

— Бачу, ти дуже розумний. Зараз по розумній голові своїй дістанеш.

Батько дав потиличника Маркові й попрямував до виходу.

— За п’ять хвилин чекаю тебе внизу.

Марк захникав від знемоги й повільно спустив одну ногу, а тоді викотився з ліжка на підлогу, усе ще збираючи всю свою волю, аби піднятися. Сильно позіхаючи, він ледве підвівся. Підглядаючи під ноги лише одним оком, узявся спускатися сходами з горища.

Зайшовши на кухню, він побачив повний хаос. Напівпохилені полиці, що висіли на одному гвоздику, вивалені дверцята, купу продуктів на столі, різний мотлох на підлозі й батька, який метався від кута до кута, не знаючи, за що хапатися.

— Марку, це катастрофа! Я не знаю, з чого почати!

— Ну, я тим паче не знаю.

— Гаразд, давай складемо план, — батько зупинився, заспокійливо видихнув і дав собі хвилинку на роздуми.

— Придумав! Давай почнемо з полиць. Познімаємо все й вивеземо на сміття.

Батько із сином узялися виконувати план і по черзі виносити все надвір. Тут до брами під’їхав франкенбайк, і ввічливий голосок Руді гукнув до сусідів:

— О, з раночком!

— Привіт... Руді, — надривним голосом проревів Марк, викочуючи важку полицю надвір.

— Допомога треба? Бачу, що треба, — не дочекавшись відповіді, Руді зліз зі свого транспорту й попрямував до Марка, взявши полицю з протилежного боку.

— Куди це?

— Он туди, на причіп.

— Щось грандіозне, бачу, затіяли?

— Еге ж. Батько за ремонт узявся. От тільки він уявлення не має, як його робити й з чого почати.

— Не проблема. Зараз допоможемо.

Руді з Марком завантажили полицю на причіп старенького батькового «Фольксвагена». Обтрусивши руки від пилу, Руді дістав із кишеньки телефон і набрав номер.

— Алло. Тут Марк ремонт затіяв... Та, це на вулиці Квітковій, перший будинок від пана Себастіана... Так...

Марк стояв, вилупившись на товариша.

— Що ти... Кому це ти...?

— Чшш... Так, бери інструменти.

Нарешті закінчивши розмову, Руді сховав телефон у кишеню й повернувся до Марка.

— Зараз прибуде професійна підмога.

Марк здивовано й ніяково почухав потилицю.

— Та якось мені незручно.

— Розслабся. Тут у містечку всі свої.

За хвилин десять у дворі стояло людей зо десять. Серед них — кілька сусідів і місцевих однокласників. А за ними у брамі з’явилася й Розі, прихопивши декількох молодших братиків і сестричок.

Марк угледів Розі й засвітився, неначе світлячок. І хоч він старався виглядати незворушним, радісні очі геть видавали його.

— Розі! — тихо промовив Марк про себе, ледь стримавши посмішку.

Він просто залип поглядом на подрузі, яка помахала йому рукою, привітно посміхнувшись у відповідь.

Руді стояв збоку й спостерігав за цим.

— «Капець. Як же я не помічав цього раніше?» 

Марк підійшов до Розі й, зупинившись за два кроки від неї, промовив:

— Отакої! Невже сама-не-сама Розалія світлобрива прийшла у наш скромний двір? Що вас винудило на такий великий крок у таку суботню рань?

Розі, схрестивши руки на грудях, із примруженим поглядом стала в оборонну позу, готуючись відбивати його гострий сарказм.

— Світлобрива як прийшла, так і піде зараз, якщо не припнеш свого гостренького язичка.

— Ні-ні, це був жарт. Я радий, що ти тут.

Від такого зізнання Розі на хвилинку зніяковіла.

Відчувши це, Марк поспішив поправити своє «зізнання».

— ...Радий, бо-о ти привела цю прекрасну дитячу робочу силу! — з ентузіазмом ляпнув Марк, простягнувши руки й указуючи на її молодших.

Цей жарт прозвучав так недолуго, що він навіть сам скривився.

— В голові це звучало краще, чесно кажучи...

Руді дивився на товариша, який власноруч закопував себе найпримітивнішими кроками, таким поглядом, наче промовляв: «Це буде довгий шлях...» 

— Марку, може, розподілиш уже роботу? — награно посміхнувшись, Руді постарався хоч якось зарадити цій незручності.

— А... так, звісно!

— Що ж, дуже дякую всім, що прийшли на допомогу! Тут у нас кухня, там кімната, ну, зверху — горище. Про роботу на кухні розкаже батько. А в кімнаті й на горищі потрібно буде здерти старі шпалери й пофарбувати всі стіни. Такий от план. То хто чим хотів би зайнятися?