23. Розгром аналізатора

Ще завдосвіта Розі поспішила до Марка, аби йому не довелося пояснюватися перед Юджиновичем. Учитель усе ще солодко хропів. Марк сидів на колоді, ледь-ледь утримуючи голову, що похитувалася від сонливості. Дівчина тихенько поспішила до кухонної палатки, дістала маленьку каструльку з водою та каву й попрямувала до багаття, де сидів Марк. Побачивши дівчину, хлопець миттю випрямився й швидко потріпав головою, аби збадьоритися.

— Доброго ранку, — посміхнулася Розі й повісила каструльку з водою над багаттям.

— І тобі, Розі.

— Як обстановка вночі?

— Нічого цікавого. Хіба що за ніч я встиг зненавидіти кожну гілку в цьому лісі.

Вода швиденько закипіла, і Розі вкинула пару ложок кави в каструльку. Насичений запах запашної кави понісся з каструльки. Наливши кави в чашку, вона піднесла її Маркові. Він подув на гарячий напій і зробив ковточок.

— М-м-м, — протягнув він. — Баристе Розі, я б поставив вам п’ять зірок, але боюся, що ви почнете брати за це гроші.

— Бачу, в тебе залишилися сили навіть на компліменти. Значить, не все так погано.

— Ну-у, просто випадок примушує. Це реально те, що мені зараз було потрібно.

Зі своєї палатки повільно почав викочуватися Руді. Він був ще тим жайворонком. Високо потягнувшись, він раптом перевів погляд на Марка з Розі, які продовжували між собою воркувати. Руді примружився, втупившись у них.

— Та що між ними відбувається?!

Згодом усі почали потроху прокидатися. Юджинович теж нарешті зволив прокинутися й одразу взявся роздавати завдання. Спочатку — сніданок, потім — збирання наметів, а тоді — усього додаткового спорядження.

Поробивши всі справи, група знову рушила колоною далі. Похід підходив до кінця, тож мандрівники рухалися хребтами вже в напрямку містечка. Марк остаточно прибився до трійці подруг і Розі й ішов позаду неї, де-не-де коментуючи дорогу та уривки з діалогів, які долинали від дівчат.

Руді не спускав із товариша погляду. А згодом наблизився до друга впритул.

— Ти повинен мені розмову.

— Яку розмову? — знизав плечима Марк.

— Ну, по-перше, бачу, ти непогано пристроївся тут, і, схоже, я тобі вже не потрібен. — Руді кинув погляд у бік дівчат, які так само йшли попереду й балакали між собою, як і раніше.

— По-друге... Я нічого не розумію. Ти що, сам умолов увесь мій шашлик?! Я ж дав тобі таку можливість!

За цей похід Марк уже міг стати рекордсменом із закочування очей. Тож, зробивши це ще раз, він відрізав:

— Ще раз озвучиш свої перли зі словом «Анна» — ми більше не туситимемо. І ні, я не втовк твій шашлик в одне рило. — Марк зробив невеличку паузу й тихо продовжив: — Я... поділився ним із твоєю сестрою взагалі то.

— Ну гаразд. Просто я не розумію тебе.

— Тобі й не треба мене розуміти. Просто залиш мене в спокої.

Марк відірвався від Руді, залишивши його в такому ж ступорі, як і до того. Він знову наблизився до Розі, а вона, помітивши його повернення, тепло посміхнулася йому.

Мисленнєві процеси Руді почали знову й знову видавати помилку. А згодом наче знову запустилися. Він ішов деякий час сам, у тиші, дивлячись на цих двох і насупивши брови. А тоді, вже майже на схилі до міста, його «комп’ютер» нарешті видав:

— Щоб я гепнувся. Та ти знущаєшся...!