22. Шашлик (не) для Анни

Доки Руді чимчикував у свою палатку без тіні розуміння, Марк усе ще стояв перед Розі, мовчки простягнувши їй чашку теплого чаю.

Цей жест застав Розі зненацька. Вона підвела голову, спершу перевела погляд на чашку, а з чашки — на його обличчя, ніби намагалася зрозуміти, чи все правильно розуміє. Марк просто стояв і чекав.

— Це... мені?

Марк на хвилинку завмер, очі забігали в різні боки.

«Не занадто відкритий цей жест турботи? Раптом вона запідозрить...»

— Я... просто вирішив позбутися зайвого чаю... найбільш гуманним способом.

Розі все ще не наважувалася простягнути руки.

— Ну ж бо, руки відвалюються, — поквапив її Марк, доки кмітлива Розі не запустила мисленнєві процеси.

— ...Дякую, — коротко відповіла дівчина й нарешті обережно взяла чашку обома руками. Від неї приємно повіяло теплом, і Розі одразу притягнула її до себе, аби зігрітися її парою.

Марк ще кілька секунд стояв поруч. А тоді простягнув їй одну з виделок.

— По шашличку?

Розі різко підняла на нього здивовані очі.

— Що?

— Я відбив у Руді той призовий шашлик.

— Ти... приніс шашлик мені?

— Ні, — Марк зітхнув. — Я просто вирішив врятувати цей шашлик від Руді. Він о-о-он яке пузо наїв. А ти худа як тріска. Тебе б уже давно в гори здуло, якби не рюкзак.

Зрозумівши, що в діях Марка таки не сховано ніякого підступу, дівчина нарешті розслабилася й тихо засміялася. Вгледівши, як обличчя Розі пом’якшало, нарешті відчув полегшення й Марк та сів поруч із нею. Адже через таку запеклу гру погода між ними двома до цього часу була настільки напруженою, що Маркові вже здавалося, ніби він своїм надмірним азартом спалив усі й так крихкі місточки між ними.

Розі простягнула свою виделку до тарілки з шашликом, настромила собі шматочок і стала ласувати. За нею повторив і Марк. Десь хвилинки дві панувала нічна тиша, яку де-не-де порушували потріскування дров у багатті й хрускіт м’яса, яким із таким задоволенням смакували підлітки.

Розі ледь помітно заметушилася, наче довго намагалася підібрати слова, а тоді порушила тишу.

— Ти не боїшся, що... Анна образиться?

Марк, продовжуючи жувати шашлик, підняв на дівчину погляд, сповнений нерозуміння.

— Образиться? На мене? Вибач, не вловлюю...

— Ну... що ти спустив її шашлик... на мене.

Маркові нарешті прояснішало. Він томно закотив очі й трохи відсунувся назад.

— Допетрав. То ось у чому злочин.

Він примостився зручніше на колоді, розвернувшись до Розі, й подивився їй прямо в очі впевненим, стійким поглядом.

— Кажу в останній раз. Анна мені не подобалася. Не подобається. Не планує подобатися, — загинаючи по черзі три пальці, твердо промовив він.

Розі кліпнула, на мить зніяковіла й відвела погляд.

— Я взагалі нічого не казала про те, що... що вона тобі подобається.

— Ти щойно сказала це очима.

— Якими ще очима?!

— Дуже підозрілими.

Тут їхню ідилію перервав Юджинович, що причимчикував до вогню на свій пост, з усім необхідним для комфортної ночівлі під час чергування.

— Що ж, малята, будемо з вами чергувати. Як зачуєте якийсь шерех, розбудите.

Юджинович почав умощуватися на землі, розстеляючи каремат зі спальником, та ще й накриваючись зверху додатковою грубою ковдрою. Загорнувшись у спальник, мов буріто, за хвилин п’ять викладач дав міцного хропака.

Марк із Розі сиділи трохи віддалік й витріщалися на вчителя, що хропів на весь табір.

— Цікаво, він завжди так хропе чи сьогодні вирішив особливо постаратися? — єхидно мовив Марк.

Розі підхопила його на слові.

— Зате якщо хтось збирався напасти на нас, то вже передумав.

— Це точно! — Підлітки розсміялися в один голос, і атмосфера між Марком і Розі вже остаточно розм’якшилася.

Розі знову першою порушила тишу.

— То-о... які в тебе плани?

— Плани? — перепитав Марк.

— На найближче майбутнє. Залишишся в Барзервілі чи повернешся навчатися в столицю?

Марк задумано зітхнув.

— Якщо чесно, то я тільки почав думати над цим. Тож... наразі не знаю, що відповісти.

Хлопець дуже боявся осуду за невизначеність, а від такої дівчини, як Розі, — то й подавно. Та все ж вирішив чесно зізнатися. Але в цю мить, невпевнено глянувши в очі дівчини, він побачив у них розуміння.

— Це нормально, — спокійно й незворушно сказала дівчина.

Хлопець дивився на потріскуюче багаття.

— Дякую, — коротко сказав він, та неймовірно щиро.

— За що?

— Що не нагадуєш мені, як мій дідусь, який я нездара у свої сімнадцять, — хлопець зітхнув. — Я й сам знаю, що я ще той обовтус.

— Не всі одразу розуміють, якою доріжкою їм іти. Роки підуть на те, щоб розібратися в такому важливому питанні. А дідусь... він просто переживає за твоє майбутнє, — сказала дівчина й ніжно, зігрівально посміхнулася.

Здавалося, тепло від її посмішки в цей момент для Марка було настільки сильним, що, безперечно, можна було б уже гасити багаття.

Йому хотілося розтягнути цей теплий момент поруч із нею якнайдовше. Та, глянувши на дівчину, він помітив в її очах сильну втому.

— Повертайся в палатку, поспи.

— Жартуєш? Ми ж на чергуванні. Юджинович як дізнається, нищівну догану влупить.

— Розслабся. Він у такому відрубі, що його і стадо баранів не розбудить.