18. Приголомшлививй розгром

Нарешті компанія Марка і Розі, попід руку з Глібом і Анною, дісталися табору. Марк обережно посадив Гліба на лавку біля багаття. Хлопець на мить поник, а згодом промовив:

— Дякую за допомогу. І... пробачте, що зірвав вам участь. Вийшло якось тупо...

Розі також перепросила.

— Так, вибачте, друзі. Ваша пара вилетіла через нас.

— Та все гаразд, не переживайте, — заспокоїв із посмішкою Марк.

Анна, схрестивши руки, видавила з себе посмішку й долучилася до слів Марка.

— Все норм. Буває.

— Що ж, далі ми вже розберемося самі. Не переживайте, я поясню вчителеві, що ви нам допомагали, — сказала Розі. Вона легенько взялась за рукав Марка і продовжила:

— Я біжу до медсестри, а ви йдіть відпочиньте, — закінчила Розі й побігла до намету, де проживала медик.

Від цього жесту всередині Марка все затріпотіло. Він просто застиг, дивлячись услід дівчині, яка легко й тендітно віддалялася від нього.

— А ти, я бачу, дуже щасливий, що ми вилетіли, — раптом долинуло з-за спини.

Марк розвернувся і глянув на Анну, що витріщалася на нього трішки гнівним, трішки байдужим поглядом. Він раптом зрозумів, що, захоплений кокетництвом із Розі, наніц забув про партнершу, яка так амбітно рвалася до перемоги. Їй довелось просто кинути все й плестися за ними позаду.

Гліб же знову відчувши свою вину, узявся вкотре вибачатися:

— Анно, це моя провина. Вибач, будь ласка!

Марк потер лоба, відчуваючи крихту й своєї вини.

— Та все, Глібе, ти вже достатньо перепросив, — відповів Марк Глібові й повернувся до Анни.

— І ти пробач мене. Я щось так захопився, що... забув про тебе...

— Захопився? Ким? — хитро спитала вона, і на її на обличчі виступила підступна усмішка.

Марка наче тріснуло струмом. Він ще ніколи не був так близько до провалля.

— Допо-допомогою цьому... дурбелику, чим же іще! — емоційно замахав руками в бік Гліба Марк, так, наче чим більше він ними розмахує, тим далі відганяє себе від червоної лінії викриття.

Тут повернулася Розі разом із медсестрою. Вони взяли Гліба попід руки й повели до палатки медика. Розі ще раз повернулася до Марка з Анною:

— Ще раз дякую вам, друзі.

І вони продовжили чимчикувати, доки не зникли в палатці медика, залишивши Марка з Анною самих.

— А-а-а, то ти захопився допомогою... — раптом продовжила Анна. — ...а я думала, моєю подругою.

Неначе гучний, пронизливий грім продзвенiли слова Анни у вухах Марка.

— Щ-що? Ахах, та не верзи... Ти це що, про Розі? Та-а, ніколи в житті!

Анна награно скривилася, продовжуючи свою гру по викриттю.

— Ніколи в житті? Ох, ну це якось грубо. Вона от до тебе добре ставиться...

— Ой, ні-ні, я не це хотів сказати. Вона справді мені подоб... — Марк завмер на півслові й програно замружив очі.

Анна самовдоволено посміхнулася.

— А ось і зізнання.

— Ти... хитра жучка! — крикнув здоланий Марк, тицьнувши пальцем у плече задоволеній Анні. А тоді зітхнув.

 — Тепер піду зберу манелі й повернуся в місто.

— Ахах, та не переживай. Я могила. Нікому ні слова.

— Ага, ні слова. Це Я ТО-БІ більше НІ СЛО-ВА не скажу. Ніколи в житті! — протягнув Марк, вказуючи пальцем спочатку на себе, тоді на Анну. По цьому пафосно розвернувся і попрямував до своєї палатки, поки Анна стояла на місці й усе ще не могла зупинити сміху з того, як легко вивела його на чисту воду.