Розділ 21

Портал закрився, залишивши позаду лише відлуння хаосу. Вони опинилися в темній алеї. Повітря було чистим і прохолодним, а над головою мерехтіли зірки, досі приховані вогнями Андагара. У цій частині міста було спокійно, і тільки далекі спалахи магії, чорний дим та іскри свідчили про бої.

Позаду залишився зруйнований палац. І минуле. Руйнування, яке вона лишила після себе. Та чи справді це була лише її провина?

Мілгрейв мертвий. Формули знищені.

Вона вільна.

Але якою ціною?

«Куди захочеш…» — ці слова все ще лунали в її голові. Вона похитнулася, і демон підхопив її.

— Ох, обережно, — сказав він. Голос його був спокійним, але її він не заспокоїв. — Нам необхідно сховатися. І я знаю де. Але треба йти.

Вона кивнула, приховуючи, наскільки виснажена. Навколо все здавалося розмитим: тіні, дерева, скрегіт. Вона бачила, як Едгар пильно вдивляється в неї. Його погляд ковзнув із її обличчя на шию — і чистий, неприхований гнів змусив його зіниці звузитися, а щелепу стиснутися.

— Де твій амулет, Х’ю?!

Вона торкнулася грудей, де мав висіти червоний камінь.

— Його немає… — прошепотіла вона, і в її очах застиг жах.

— Демони тебе дери! Треба йти негайно!

Він зробив різкий крок, його чобіт дзенькнув об бруківку, але раптом все зупинилося. Не просто завмерло, а немов застигло в часі. Едгар скам’янів, його м’язи напружилися, ніби він боровся з невидимою силою. Його очі розширилися, і він безсило впав на землю.

Х’ю встигла тільки зойкнути, як її власні ноги підкосилися, а м’язи ніби розчинилися, перетворившись на воду. Думки оповив густий туман, і в очах потемніло. Вона похитнулася й упала просто в руки темної фігури.

— Залишити його тут? — тихо спитав той, коли з-за дерев вийшло ще троє у плащах приховуючи свої обличчя.

— Це було б занадто нерозумно, — відповів чоловік зі старим грубим голосом. — Він і так завдав нам надто багато клопоту.

Інші двоє підхопили демона під руки й підняли.

— Коні вже готові, пане.

— Тоді вирушаємо, — відповів чоловік і поглянув на відблиски магії в небі. — Потрібно покинути місто до того, як демони притиснуть рабів. Андагар точно запам’ятає цей день…

***

Х’ю заворушилася. У вухах дзвеніло до різкого болю в голові, немов її  вдарили. Під долонями тверда, холодна поверхня.

Вона розплющила очі й підскочила. Але крижані грати зупинили її, обпікши сталевими обмеженнями.

Вона в клітці.

Паніка накотилася, та вона змусила себе заспокоїтися.

— Добре спала? 

Її погляд ковзнув убік, і вона побачила його. Едгар сидів у сусідній клітці, згорбившись, його обличчя було приховане в тіні. Він не спав. Їхні клітки були розташовані так, що вони не могли дотягнутися один до одного.

— Едгаре… — прошепотіла вона хрипким голосом. — Блекота?

Він підняв голову. Очі спалахнули в темряві.

— Ні. Це інші наші «знайомі», — сказав він без жодного натяку на відчай.

— Жерці Тіани… — її серце забилося швидше.

— Так. — Він глянув на власні руки, що лежали на колінах. — Виявилися дуже спритними. А я — надто неуважним.

— Ти не можеш відчинити двері? — вона торкнулася прутів, від яких йшла незнайома їй магічна енергія.

— Якби міг, нас би тут не було. — Він кинув на неї холодний погляд. — Ці клітки зроблені не з металу. Вони зроблені з магії.

Х’ю озирнулася. Вони були в якійсь печері. Десь високо, поміж чорного вологого каменю, тягнулася щілина, крізь яку ледь пробивалося світло. У повітрі стояв запах вогкості, прілої землі й дивної, холодної свіжості. У темряві рівно капала вода.

— Що тепер робити? — вона сіла на підлогу, відчуваючи, як холод пробирає тіло.

— Чекати, — коротко відповів він.

— Чекати? Чого? — її голос дрижав від безсилля.

— Дізнаємось, — сухо відрубав він, відкинувши голову назад.

Вона важко зітхнула.

— Як ти можеш бути таким… спокійним?

— А що, кричати? — його голос був немов подих вітру в порожній кімнаті. — Хіба це щось змінить?

— Ти...

Але Х’ю замовкла на півслові, помітивши тепле світло, що забігало по нерівних стінах.

Пролунали кроки.

До кліток увійшла постать у чорній мантії, тримаючи смолоскип. Вона повільно підійшла до стіни й установила дерев’яний держак у залізну форму. Тіні зловісно затанцювали.

— Мені так і не вдалося представитися, — чоловік скинув каптур. — Я Деміль Гер. Жрець Тіани.

Х’ю впізнала худорлявого старця. Вона б не забула ті ясні, сповнені мудрості очі. Її пальці стиснулися на ґратах.

— Розумію, що не найкращий момент для знайомства.