Розділ 20

Володар демонів повернувся до трону.

Оплески заповнили залу — глухі й важкі, мов відлік, мов її серцебиття.

Богиня Морвен любила приймати дари. Іноді їй віддавали на служіння найвродливіших дів.

Сьогодні мало статися те саме. Та Х’ю відчувала: Мілгрейв замислив щось інше. Підле. Таке, чого демони навіть не підозрювали, вірячи в його відданість.

Натовп розступився, звільняючи центр.

Вона опинилася в колі магів, що закружляли довкола, наче чорні вітри.

Повітря тріщало від сили.

Яскраві нитки магії здіймалися над їхніми головами, перепліталися в орнамент, який оживав просто в повітрі.

Перед Х’ю закружляв портал — і в його серці виникли двері.

Спершу звичайні дерев’яні, та з кожною миттю вони ставали більшими, темнішими, важчими.

Мілгрейв зупинився позаду. Його голос ковзнув холодом по її шиї:

— Відчини їх, дитя.

Тіло Х’ю тремтіло. Вона не могла відірвати погляду від дверей, що манили крижаним подихом смерті.

— Зроби це. Або він помре.

Вона ступила вперед і торкнулася розпеченої ручки.

Двері легко піддалися.

За ними відкрився нічний сад. Стежка вела до кам’яного колодязя.

Колодязь Костороми. Колодязь душ.

Сили, заради якої вони були готові вбивати. Вона одразу зрозуміла, що відбувається: Мілгрейв хотів привласнити цю силу, знищити володаря демонів і всіх, хто стане на його шляху. Ще один безумець, спраглий влади.

Х’ю різко смикнула двері назад.

— Ні!

Залу розірвав його злісний крик.

— Тупа дівка! — він шарпнув її за волосся. — Відчини їх негайно!

Тиша тривала лише мить та цього вистачило, щоб демони відчули недобре. Свято, ритуал, урочиста церемонія — все обернулося в гнітюче відчуття смерті, яке швидко поширювалося залом.

— Зрадники! — проревів володар, здіймаючись із трону. — Варта! Вбити їх!

Раптом двері тронної зали вибухнули уламками, стіни здригнулися.

У повітрі спалахнула магія, портал з гуркотом зімкнувся.

Натовп заволав і кинувся врозтіч.

Х’ю вдарила Мілгрейва ліктем і вирвалася.

Люди і демони тиснули із усіх боків, руки хапали її за одяг, штовхали, тягнули назад.

Вона впала, і хтось уже встиг схопити її за ноги.

— Ти мала зробити мене безсмертним! — заревів Мілгрейв.

Вогняна куля пролетіла над її головою й вдарила в мага, відкинувши його по мармуровій підлозі.

Х’ю підвела погляд і побачила Блекоту. Вона затамувала віддих, серце й далі підстрибувало до горла.

Він також прийшов по своє. І заради цього наважився штурмувати палац Андагару? Його віра була занадто сильною, майже божевільною.

Він легко підхопив її на плече, а вона навіть не пручалася. Її м’язи здерев’яніли, не слухаючись волі.

Попереду вже роззявив пащу портал, у спалахах дрібних блискавиць.

Навколо — хаос: маги, демони, некроманти й раби зійшлися в кривавому бою.

Блимання чарів розривали темряву, гаснучи разом із тими, хто їх творив.

Блекота ступив уперед і раптом невидима хвиля енергії вдарила його, жбурнувши в мармурову стіну. Гуркіт рознісся залом. Х’ю звалило на підлогу. Кожен м’яз нив, дихання виривалося уривками.

Перед нею, серед уламків і мерехтіння магії, Блекота та Мілгрейв зійшлися в двобої. Їхні удари розтинали повітря, тріщинами йшли плити підлоги. Сили були рівні.

Х’ю не хотіла бачити, хто з них переможе. Вона хотіла вибратися. Важко підвівшись, вона похитнулася, але рушила вперед, оминаючи уламки й палаючі меблі.

І тут потужний вибух розірвав простір просто над її головою. Гаряча хвиля зірвала з неї віддих, а у вухах задзвеніло, мов від сотень дзвонів. Вона впала на коліна, схопившись руками за голову.

— Замовкніть!.. — крик вирвався сам, і з ним щось іще. — Я хочу, щоб усе… замовкло!

Повітря в залі здригнулося. І на мить бій справді стих.

Навколо Х’ю закружляли іскри, зливаючись у сяючу синю кулю. Атмосфера задрижала, мов перед грозою, і разом із першим відблиском світла мармур під ногами пішов тріщинами.

Хвилі сили котилися одна за одною зносячи колони, рвучи крила статуй, вириваючи з корінням червонолисті дерева у дворі. Палац стогнав, наче живий, і кришився в пил.

Мілгрейв, відбиваючи удари Блекоти, кинувся крізь хаос. Його очі палали:

— Вона моя! Чуєш?! Моя!

Він майже торкнувся до краю блакитного сяйва, але важкий уламок стелі здригнувся і впав, притиснувши його до підлоги. Його крик розчинився в гуркоті, а тіло в бурі світла й руйнації.