Розділ 19

Вона не могла заснути. Жахи щоразу поверталися, а, можливо, взагалі ніколи її не залишали, навіть у реальності.

Їй хотілося поставити стільки запитань… Але всі вони так і залишилися непромовленими. Щоб там не казав Мілгрейв, для нього вона лише інструмент для здобуття більшої сили та влади. Він нічим не відрізнявся від Блекоти, барона Мондерхая. І від демона.

За нею ніхто не прийде. Вона мусила рятувати себе сама.

Х’ю підійшла до дверей. Магічний бар’єр переливався у світлі місяця. Її ж учив демон: потрібно відчувати магію. І тепер вона відчувала її як ніколи.

Торкнулася пальцями перешкоди і та луснула, мов мильна бульбашка.

Це було занадто легко. Але Х’ю не хотіла зупинятися.

Вона визирнула в коридор. Тиша. Жодної душі.

Обережно ступаючи, Х’ю спустилася вниз. Підозріло: жодного вартового. Наче хтось навмисно залишив для неї цей шлях. Логічніше було б повернутися й чекати слушного моменту.  

Та вона не збиралася чекати.

Вона рвонула до вхідних дверей і потужна сила відкинула її назад.

Х’ю пролетіла по паркету, наче по крижаній гірці. Повітря вибило з грудей. Вона повільно підвела голову.

Мілгрейв стояв біля дверей, заклавши руки за спину. У місячному світлі його силует здавався чужим і нерухомим, мов статуя.

— Я сподівався, що ти спробуєш.

— Я мала здогадатися… — слова застрягли в горлі, коли він наблизився.

— Ти розчарувала мене, Х’ю, — його голос став тихим і суворим. — Я лише хотів перевірити, чи ти готова. А ти… підвела. Вирішила втекти від мене? Після всього, що я зробив для тебе? Хіба цього було замало?

— Це просто ще одна клітка. Брехлива. Я не маю вибору.

— А ти мала б бути… вдячною!

Він різко схопив її за волосся, змусив підвестися й потягнув углиб коридору. Її босі ступні ковзали по підлозі.

— Я створив тебе, Х’ю, — прошипів він біля вуха. — І я вирішу, як ти використаєш свій дар.

Двері відчинилися з важким скреготом. Різкий запах цвілі й гнилі вдарив у ніс.

Він потягнув її сходами вниз і грубо штовхнув.

Х’ю впала на коліна — щось хруснуло під її вагою.

Темрява. Брязкіт ланцюгів. Потім простір освітився теплим світлом. І вона закричала.

Під нею лежали кістки.

Праворуч із диким ревом на неї кинулося сіре тіло. Х’ю відсахнулася. Та з іншого боку заволали інші. Вони були прикуті до стін. Їхні очі палали червоним, а пазурі виглядали довгими й загостреними.

Вони рвалися до неї, прагнучи її плоті, та ланцюги стримували їхню жадобу.

Приголомшена, Х’ю повзла назад, відчуваючи під руками холодні кістки. Потвори тягли до неї руки, намагаючись дістати.

— Його тут немає, — промовив Мілгрейв. — Але потрібно було посадити його на ланцюг. Щоб ти знала, що він тут і тільки твої дії матимуть значення. 

Він знову смикнув її за волосся. Х’ю, ковзаючи ногами, підвелася, вчепившись пальцями в його руку.

— Ти… хворий…

— Ні, Х’ю. Я творець, — холодно відповів він. — Поглянь на них. Це — мої невдалі спроби створити життя. А ти — ідеальна. Ти можеш керувати власною долею, — шепотів він їй на вухо. — Бути слухняною й вдячною. Виконати призначення. Бути поряд зі мною!

Х’ю дивилася в їхні червоні очі. Але раптом зрозуміла: вона майже нічим не відрізняється від цих потвор. Відтепер на її шиї теж був ланцюг.

***

Щойно зійшло сонце, до кімнати Х’ю увійшли служниці. Вони приготували купіль, терли її шкіру до червоних смуг, втирали пахучі олії, вичісували волосся. Потім одягли її в тонку білу тканину.

Нагодували — з ложки. А тоді провели на перший поверх, де в холі на неї вже чекав Мілгрейв.

Його сірі очі сяяли тим блиском, який з’являється в людини, коли вона дивиться на власний шедевр.

— Ти прекрасна, Х’ю.

Холодні пальці ковзнули по її розігрітій шкірі від ключиці вниз, ніби перевіряючи: чи все на місці, чи все готове.

— Сьогодні особливий вечір, — мовив він, крокуючи довкола неї, наче оцінював коштовність перед виставкою. — Якщо зробиш це для мене, я дозволю тобі його побачити. Якщо ж ні… — його голос залишався рівним, і від того слова звучали ще страшніше, — він помре. Уже по-справжньому.

— Пане, карета чекає, — промовив слуга, відчиняючи двері.

— Ходімо, моє дитя. Цей день демони запам’ятають назавжди.

Її зустрів прохолодний вечір.

Навіщо було стільки приготувань? Напевно, Мілгрейв хотів, аби все виглядало урочисто — як під час божественного ритуалу.

Вони сіли до карети, що рушила містом. Кам’яна дорога під копитами коней відміряла час до неминучого. Містяни — рогаті й крилаті, високі й низькі — гуляли вулицями й навіть не підозрювали, що один маг ненавидів їх. Ненавидів їхню пиху й сам устрій, на якому тримався Кел’Зарон: жодна людина не могла стояти вище демона.

Карета зупинилася перед чорними сходами, що вели до палацу. Обсидіанові колони тягнулися вгору, ніби прагнули торкнутися неба.

— І ні пари з вуст, — попередив Мілгрейв, накидаючи їй на голову вуаль, яка приховувала обличчя.

Слуга відчинив дверцята, і Х’ю, тримаючись за лікоть мага, покірно рушила всередину.

Вона чула, як натовп розсувається, утворюючи вузький коридор. Усі погляди були прикуті до дівчини. Вони шепотілися між собою, переглядалися у великому натовпі строкатих кольоровів, рогів, крил і зацікавлених поглядів.

«Що відбувається?» — питала себе Х’ю.

Біла тканина стискала груди, не даючи вдихнути на повні груди. Здавалося, її душили невидимі руки. Вона почувалася лялькою, що не здатна противитися чужій волі.

«Демоне… Він ще живий? Я роблю це заради нього? Чи лише тому, що не маю вибору? І що саме я роблю?» — думала вона, крокуючи чорним мармуровим підлогом. — «Що буде далі?»

Мілгрейв ішов поруч, його лікоть був холодним, як камінь, а пальці стискали її так, щоб вона навіть не подумала вирватися.

Попереду, на чорному троні, сидів демон. Його погляд палав, як вогонь у факелах уздовж стін. Роги, оповиті золотими ланцюгами, кидали тіні, схожі на крила, — і від цього він здавався ще величнішим.