Розділ 18

Ранок на кораблі був іншим. Не через сонце чи вітер, а через тишу, що запанувала між ними. Коли Х’ю прокинулася, Едгара вже не було в каюті. Вона лише відчувала холод у повітрі й розуміла: він пішов давно.

Він робив вигляд, що тієї нічної розмови не було. Що нічого не змінилося. Але все вже було інакше.

Вона пам’ятала його дотик, обличчя, сповнене болю, його «ні», що досі лунало у вухах. То був не відступ, а крик відчаю. І все ж він залишив її без пояснень. Як вона мала сама витлумачити його поведінку? Він хотів скористатися нею, але зупинився? Чи все ж відчував щось?

Лють охоплювала її не через його брехню, а через власну наївність. Він збрехав, та ще гірше було те, що вона повірила. Вона, що пережила жахи й стала об’єктом для чужих ігор, знову опинилася у становищі, де могла стати знаряддям. І найболючіше — вона сама це допустила.

Злість на себе різала гостріше за ніж. Серце калатало біля нього швидше, ніж вона хотіла б визнати. Вона прагнула тепла й близькости. А він — демон. І вона поводилася так само, як усі дурні дівчата, що закохуються в «поганих хлопців». Як могла бути такою беззахисною?

Та водночас вона бачила його біль і не могла від нього відвернутися. Вона не хотіла тікати. Вона хотіла лишатися поряд, хоча б так.

Вечірнє сонце кидало багряні відблиски на море, коли на горизонті з’явився Андагар. Чорна гора з вогняними вежами здіймалася над синявою, а їхні шпилі, мов мечі, впиналися в небо. Навіть повітря здавалося густим, змішаним із попелом і жаром.

— Андагар… — прошепотів демон, стиснувши пальці на перилах і ледь усміхнувшись. — Я вдома.

Х’ю мимоволі відступила від поручнів, коли з порту здійнявся крилатий монстр. Його силует просвічувався на фоні багряного неба, а гострі роги відкидали викривлені тіні. Зі спини росли шкіряні крила, але в наступну мить вони зникли. Магія. Вона читала про демонів, але бачила справжнього вперше. Її демон не рахувався. Його магія була іншою, більш… людською.

— Вони маскуються серед людей? — прошепотіла вона, тремтячи голосом.

— Не всі, — він не відводив погляду від берега. — Але в столиці демонів маски — звична річ. Тут рідко показують справжнє обличчя.

У його словах вона вловила щось особисте.

— А яке твоє справжнє обличчя? — глянула йому просто в очі.

Едгар відвів погляд. Його посмішка щезла, лице стало кам’яним.

— Я тебе не тримаю, Х’ю. Ти можеш піти. Ти вільна вирішувати за себе.

Вона гірко хмикнула:

— Ти ж знаєш, я не відступлю. І знав це завжди.

— Я розумію твою злість. Я ніколи не вдавав із себе ідеального. Я — покидьок. І ти це знала.

— Так, це моя вина, що намагалася побачити в тобі більше, — холодно відказала вона.

Едгар, ніби не почувши її, повільно відійшов від перил, поправив комір чорного фрака.

— Нас чекає карета, — сказав він, дивлячись на місто. — Якщо хочеш іти далі зі мною, прийми все як є.

Він простягнув їй руку. Х’ю затамувала подих. Та рука здавалася чужою, наче належала іншому світові. Вони за легендою — молоде подружжя. І тепер мусили зіграти роль.

Вона проковтнула гнів, зробила глибокий вдих і простягнула свою руку. Пальці були холодні й вологі, але навіть легкий дотик Едгара залишив відчутний слід.

Коли вони зійшли з корабля, їхнє оточення змінилося. Чорні камені вулиць мерехтіли, ніби всотували світло, у повітрі бриніли жаринки від факелів і чарівних ліхтарів, а кожен другий перехожий був одягнений у вбрання, яке водночас приховувало і підкреслювало їхню природу.

Біля кам’яної арки чекала карета, відставлена трохи осторонь, біля кущів із багряним, мов скло, листям. Демон підійшов до дверцят і потягнувся до клямки, але потужна сила відкинула його назад. Він пролетів кілька метрів і глухо вдарився об землю. Здавалося, тріск кісток був єдиним звуком у просторі. Магія, що зімкнулася довкола, ізолювала їх від сторонніх поглядів.

Повітря завібрувало, стало важким. Х’ю кинулася до Едгара, але він відмахнувся й підвівся сам, наказавши їй стати позаду. Його пальці зімкнулися на руків’ї зброї.

Із карети вийшов чоловік. Темна мантія з тонкими срібними лініями на комірі сповзала з його худорлявих плечей. Волосся — неслухняне, зібране в низький вузол, як у алхіміка. Обличчя — бліде, майже порцелянове, з синцями під очима. Але найстрашнішими були його сіро-блакитні очі — холодні, як попіл, і такі уважні, що Х’ю здалося, ніби він уже давно знає, хто вона.

Її горло стиснула паніка. У голові щось клацнуло — вона вже бачила ці очі у своїх кошмарах.

— Капітан Волтер, — мовив він рівно, але з крижаним холодом у голосі. — І загублене дитя.

Слова прозвучали, мов вирок. Її ноги не слухалися, зате гнів спалахнув усередині. Лють на саму себе обернулася ненавистю до нього.

Демон напружився, крокнув уперед, прикриваючи її собою.

На шкірі Х’ю раптом запекло. Вона відсмикнула рукав і побачила, як руна спалахнула яскраво — і згасла.

— Гарний фокус, — чоловік навіть не глянув на неї. — Та надто слабкий. Смертне тіло крихке… І єдиний, хто ще міг створити таку печатку, — Себастіан Мортіс.