Розділ 17

Море. Попереду — тиждень подорожі до заповітного міста демонів, Андагару. Місця, де все мусить розплутатися, де вони мають знайти відповіді.

Їхня пасажирська каюта була невеличкою, але здавалася Х'ю неймовірно комфортною після мандрівки в темному трюмі некромантів. Усе, що їм було потрібно, — ліжко, стіл, стілець, шафка для речей і маленьке віконце з видом на хвилі.

Першу ніч Х'ю так і не змогла заснути. Жахи не давали їй спокою, і все починалося наново, щойно вона заплющувала очі: за нею гналися некроманти, жерці, демони. Хотіли володіти нею, катували, заковували в ланцюги.

А демон спав біля ліжка на підлозі, вкритий своїм блакитним сюртуком, і солодко хропів. Вона йому заздрила. Щоночі.

— Тримай.

Х’ю стояла на палубі, вдивляючись у хвилі. Із розваг на кораблі їй було доступно небагато: багатії зачинялися у своїх вишуканих залах, пили вино, грали в карти чи кості й лише інколи виходили на палубу, заповнюючи простір густими шлейфами дорогих парфумів.

Демон простягнув їй свій пістоль. Вона схвильовано глянула на зброю, а тоді здивовано — на нього.

— У нас є час, щоб підготувати тебе. Я не можу весь час бути поряд, — додав він.

Х’ю торкнулася пальцями холодного металу й відчула його вагу.

— Останнього разу вийшло не дуже… Не боїшся, що я когось підстрелю чи навіть уб'ю? — прошепотіла вона.

Демон накрив її руки своїми, змусивши міцніше стиснути рукоятку й показавши, як правильно тримати пістоль. Його дотики щоразу змушували її здригатися й червоніти.

— Ось так, — прошепотів він біля її вуха. — А тепер натискай.

Пролунав постріл. Люди на кораблі переполохалися, й одна жінка навіть закричала.

— Гей! — крикнув хтось із містка. — Ніякої зброї! Ще раз — і викину за борт!

Демон сховав пістоль і гукнув:

— Ми почули вас, сер!

Х’ю обхопила себе руками, відчуваючи погляди пасажирів і матросів. Їй було ніяково. Навіть соромно за дії демона.

— Натискати на гачок нескладно, — спокійно продовжив він. — А ось навести зброю на когось… і потім відібрати життя — значно важче. Але можеш стріляти в ноги. Тоді тебе не доженуть і жити точно буде. 

Х’ю натягнуто всміхнулася. 

Тепер він дивився на неї інакше. У його погляді вже не було колишнього холоду й сухого розрахунку. Ніби вони стали друзями. Хоча навіть такого слова вона не могла наважитися вимовити щодо нього.

Вона завжди відчувала його погляд. Демон спостерігав за нею майже постійно, напевно вважаючи, що вона цього не помічає. Проте щоразу Х’ю знала: він десь поряд.

Минуло три дні, відколи вони покинули порт Мюст. Попереду залишалася ще половина шляху. Море було спокійним, а небо чистим.

— У мене не виходить, — Х’ю опустила руки.

— Думаєш, у найдосвідченіших магів виходило одразу?

Демон стояв навпроти, притримуючи пальці біля скронь.

— Тоді ці вправи для мене не мають сенсу, — зітхнула вона.

— Ти вже проявляла дуже потужні здібності. Якщо наступного разу зустрінеш Блекоту, запитай, скільки в нього пішло сил і років, щоб навчитися створювати портали.

— Дякую, але я утримаюся від такої поради…

Вона зробила крок назад і сперлася на дерев’яну перила.

— Ти занадто швидко здаєшся.

— А як же ці рухи пальцями? — вона покрутила руками в повітрі. — І вигуки магічних слів? Хіба не так це працює? Кричиш чарівне слово — і полум’я летить з рук, вороги гинуть.

Демон засміявся, спостерігаючи за її уявною демонстрацією.

— Якби все було так просто. Потрібно спершу відчути присутність сили, магії… відчути її, а вже потім спрямовувати.

Вона помовчала якусь мить, відтягуючи питання, але все ж наважилася:

— А ти відчуваєш мене?

Зависла тиша. Його усмішка зникла, погляд став порожнім і далеким.

— На сьогодні досить, — промовив він сухо й повернувся, не глянувши їй у вічі.

Він просто пішов.

Х’ю стояла, вдивляючись у хвилі, але очі бачили лише його спину. Вона відчувала, як напруга знову стискає груди. І не від того, що магія їй не підкорялася.

Вітер скуйовдив її волосся, і вона машинально змахнула пасма з обличчя. Якби ж могла так само легко прибрати сором. І ту дивну тугу, що дрижала в грудях кожного разу, коли він ішов, а вона залишалася мовчати.

Вона тікала.

Бігла босоніж по холодному камінню. Воно, гостре, мов лезо, різало й рвало її шкіру. Кров залишала за нею червоні сліди.

Темрява переслідувала її. Вона була як подих за спиною.

Перечепившись, вона впала. Біль пронизав усе тіло, ніби хтось проткнув її мечем. Вона хотіла прокинутися. Втекти з цього місця. Але тіло не слухалося. Сон не відпускав.