Розділ 16

Порт Мюст.

Ще одне місто Великого Херденгу, його торговельне серце на краю Сардійського моря. А далі протока Драккон, Смарагдове море і інші континенти, з їхніми дикими землями. Кораблі з далеких країв тісно пришвартовані уздовж порту утворюючи химерний лабіринт. Стіна з щогл і реїв коливалася в одному, немов живому, ритмі. 

Усе це нагадувало великий мурашник.

Пахощі, шовк, дорогоцінності — усе переливалося під пекучим сонцем.

Х’ю з блискучими від цікавості очима дивилася на це строкате місто з червоного каменю, поки пірати возилися з мотузками.

— Хочеш побачити все ближче?

Демон став поряд, вдивляючись кудись вперед.

— Я думала, ми тут ненадовго…

— Так і є, — посміхнувся він. — Наш торговельний галеон відправляється завтра вранці.

— А як же команда? Анабель?

— У них є капітан, — ледь помітний сум промайнув у його голосі. — У нас своя дорога. Якщо ти, звісно, не передумала.

Вони одночасно повернули голови, зустрівшись поглядами. Він посміхався. Ледь помітно. Але очі його були сповнені смутку й прихованого болю. А вона — бліда, втомлена і майже зламана. Бо залишилася сам-на-сам. І хоч поряд був він… він був відданий лише своїм бажанням. А можливо, вона й справді так боїться залишитися сама, що готова незважаючи нінащо йти з ним до кінця?

— У мене відібрали й цей вибір, — тихо відповіла Х’ю, її голос ледь тремтів. — Від самого початку, коли створили.

— Ти завжди маєш вибір, Х’ю. — він знову відвів погляд і сперся руками на дерев’яні поручні, його пальці міцно стиснули шорстке дерево. — Корабель до Диких земель відправляється завтра. Ти ще можеш обрати свій шлях.

— Але ж у нас угода? Чи не так? — м’яко запитала вона, схиливши голову набік, ніби намагаючись розгадати його. — Я погодилася тобі допомогти. Я не хочу ховатися все життя… Моє рішення остаточне.

— Угу…

Вони мовчали. Шум порту навколо, крики чайок, гул голосів матросів та віддалений дзвін корабельних дзвонів, здавалося, лише підсилювали тишу між ними.

— Щось не так, демоне, — нарешті вона наважилася сказати більш провокаційно, її погляд був прямим і уважним. — Ти щось приховуєш… Тут щось зовсім інше.

— У мене багато таємниць, Х’ю, — відповів він сухо, навіть роздратовано. Його щелепи ледь помітно напружилися.

— Добре. Який у нас план? Ти впевнений, що цього разу ми допливемо без пригод? І чим ти розплатився?

— Ось тепер я точно впізнаю справжню Х’ю Бланш, — демон засміявся дзвінко й щиро. Він схилив голову, намагаючись заспокоїтись, і протер очі кінчиками пальців.

— Чудово, що змогла підняти тобі настрій. Але я все одно чекаю відповіді.

Він замовк і підвів голову.

— Прибудемо до Андагару, і ти про все дізнаєшся. Обіцяю, — він говорив щиро. — Ми ж тепер партнери… по біді.

— Ти відчуваєш відповідальність за моє існування, чи не так? — вона подивилася на камінь на шиї й несвідомо торкнулася його холодної поверхні. — Якби не твої досягнення в магії, мене б не існувало…

Він важко зітхнув.

— Збирайся, — вирівнявся він, розправивши плечі. — Нам уже пора.

І він пішов, залишивши всі питання без відповіді. І все ж вона була тут, поруч із ним, бо серед усіх поганців він був тим, хто її розумів і був поряд.

Х’ю обернулася, відчувши неспокій, і помітила важкий погляд Фергюса, який стояв неподалік від штурвалу. Той дивився на неї так, ніби міг розгледіти всі її таємниці або ж убити без зброї. Чи знав він, що його друг Едгар Волтер уже давно помер? І тільки його тіло ще рухається, бо воно стало вмістилищем і схованкою для демона Себастіана Мортіса?

Фергюс нічого не знав, а Х’ю була не тією людиною, щоб розповідати такі таємниці.

Демон піднявся на місток. Між чоловіками відбулася тиха, напружена розмова. Губи стискалися, щелепи грали. Погляди — різкі, важкі. Фергюс раз у раз зиркав на дівчину біля трапу. А демон, чи все ж таки Едгар Волтер, був занадто спокійним і стриманим, як завжди, говорячи на важкі теми.

Вони прощалися. Можливо, востаннє.

Команда вирішила покинути Сарандійське море. Їм хотілося нових земель, бурь, грабунків. І старого капітана. Але у демона були інші плани — помста, кров і відповіді. Чого він, звісно, не сказав. Ні чого не пояснив і не відповів на жодне питання, яких палко просив його друг.

Лише глянув востаннє на палубу, і разом з Х’ю зійшов із корабля. 

За спиною лишалася Анабель — корабель, що врятував їх обох, і водночас, корабель, якому більше не було місця у їхніх нових війнах.

***

Їхня прогулянка містом завершилася швидко. Серед сотень строкатих яток, галасливого шуму та тисяч людей з різних куточків світу знайшовся той, хто впізнав демона. Його плакати з розшуку висіли не всюди, але всі й так знали пірата Волтера, якого мали передати суду за злочини.

Купивши частину необхідного для подорожі, їм довелося знайти таверну й зачаїтися. Демон увесь час був мовчазним, різким і надто холодним. Х'ю відчувала його напруження і, сама того не розуміючи, хвилювалася, раз-у-раз озираючись. А якщо інші знають, де її шукати?