Розділ 15

Х’ю в останню мить устигла відскочити від вікна, коли гармата розтрощила нижню каюту, вибивши скло. Вона впала на коліна, все сколихнулося від оглушливого удару, що зазвенів навіть у вухах.

Серце гулко тріпотіло в грудях, нутрощі стискало від страху й напруги. У роті стояв гіркий присмак пороху.

Підвівши очі, крізь діру у борту вона побачила чорні вітрила і корабель, який почав віддалятися. Вони відступали? Чи це був новий хід, чергова пастка?

Х’ю не збиралася чекати ні на порятунок, ні на те, коли її викрадачі прийдуть по неї. Вона рішуче підвелася і, крокуючи по битому склу, попрямувала до єдиного виходу: стрибнути у море. Це було її рішення, і нічиє інше.

Позаду рипнули двері, і чиясь невидима магія, мов крижана рука, стиснула її горло. Ще мить — і вона була б вільною.

— Куди зібралася, облуднице? — голос, мерзенний, наче зміїне шипіння, прорізав гуркіт бою й крики згори.

Майже відірвана від підлоги, вона відчула, як чужа сила розвертає її обличчям до того, хто перехопив спробу втечі.

Х’ю згадала його. Саме він намагався викрасти її ще в червоному борделі. Некромант із дивним рабом.

Він підійшов ближче. Скло скреготіло під його чоботами, мантія розвівалася у вихорі. Його обличчя, освітлене спалахами з палуби, перекосила лють.

— Ніхто не врятує тебе. Вони самогубці, якщо вирішили битися... з нами.

— Ти… за… — Х’ю захлиналася повітрям, намагаючись вимовити слова.

— Щось хочеш сказати, облуднице? — його губи викривилися в огиді. — Я б убив тебе з насолодою. Мені гидко, що поруч із нашим адептом будеш стояти ти! Саме твоє існування — це... бридка наруга... Але нічого не вдієш...

Вона хапалася руками за горло, намагаючись ніби розірвати чужі пальці, але це не могло допомогти. Темні плями вже танцювали перед очима.

Некромант насолоджувався видовищем. І тільки коли її очі закотилися, він розтиснув хватку.

Х’ю впала, задихаючись, кашляючи, жадібно хапаючи повітря.

— Підводься! — він утиснув пальці в її волосся. — Блекота хоче, щоб ти бачила, як він уб’є твоїх рятівників!

Намацавши на підлозі уламок скла, Х’ю до крові стиснула його в долоні. Гострий біль, несподівано, повернув їй ясність.

— Мене звуть… Х’ю Бланш!

Різкий ривок. Вона встромила уламок у його чорне око.

Некромант завив і відскочив.

— Паскудна дівка! Я роздеру тебе! — кричав він, судомно намагаючись вирвати скло з ока. Кров ринула крізь його пальці.

Х’ю завмерла, не вірячи у власний вчинок. Та оглушливі крики з палуби вирвали її зі ступору. Вона зірвалася на ноги й, не озираючись, кинулася до шалених хвиль.

Холодна, солона вода затягувала її на дно, у безжальну безодню. Боротьба забирала в неї дорогоцінне повітря. І в якийсь момент їй вдалося вирватися на поверхню. Вхопити ковток, наповнивши легені, але щось холодне, немов крижані пута, знову схопило її за ноги, потягнувши назад у морську пучину.

Вона не пручалася, дозволивши буремній стихії зробити те, що їй судилося. В голові запанував дивний спокій, а світло над нею почало згасати.

Аж раптом хтось торкнувся її пальців. Мертва хватка зімкнулася на руці й різко смикнула вгору.

Х’ю вирвалася з води, захлинаючись і випльовуючи солону гіркоту. Ковток повітря обпік легені, немов перший подих життя.

— Тримайся! — притискаючи її до себе, мовив демон, його голос був глибоким і твердим. — Тепер усе добре!

Галеон некромантів відкинуло на скелі. Його величезний корпус застряг серед гострих зубів каменю, тріщачи від ударів хвиль. Палубою шниряли матроси, їхні силуети метушилися в хаосі, а серед усього цього виблискувала магія, як велика оглушлива сфера блискавок.

— Треба забиратися! Чуєш? — він струсонув Х’ю. — Гей?

— Так… — прохрипіла вона, ще з присмаком моря на язиці й слабкістю в тілі.

Піратський корабель чатував неподалік у сліпій зоні для гармат. Але справжня загроза була не в ядрах, а в гніві Блекоти.

Пронизливий свист розірвав повітря. Над головами Х’ю та демона пролетіла магічна блакитна куля, розриваючись блискавками. Вона впала поряд, зовсім близько, розірвавшись, як бочки з порохом. Анабель струснуло хвилею, заливши палубу водою.

Наступний залп міг би потрапити прямо в ціль.

Вони допливли до корабля, і Едгар витяг Х’ю на борт.

Всі чогось витріщалися на них, ніби чогось очікували.

— Забираємося звідси! — суворо скомандував Едгар.

Матроси розбіглися, кожен у своїх справах.

— Швидше! Бо наші друзі готують для нас яскраве шоу! — крикнув Фергюс. Чоловік на мить затримався поглядом на дівчині, яка тремтіла від холоду і жаху, а тоді повернувся до штурвалу.

Усі вони ризикували заради неї. І тепер могли загинути усі разом.

Повітря смерділо димом, порохом і гнітючою напругою. Новий тріск, як рев звіра, гримнув над морем, відбившись від скель.