Розділ 14

Дрова в каміні затріскотіли, полум’я затанцювало, і тіні від речей зловісно затріпотіли на кам’яних стінах.

Х’ю повільно повернула голову. Її очі були сповнені запитань.

— Я не розумію…

— Тобі й не потрібно. За писаннями двері може відкрити тільки живий без душі.

— І що за ними?

Блекота всміхнувся — тонко, з тією терплячою зверхністю, з якою дивляться на полонену пташку.

— Ти будеш першою, хто це побачить.

Її тілом пробігла дрож.

— А якщо ви помиляєтеся і я не та, хто вам потрібен?

Він підвівся, провів пальцями по спинці крісла.

— Ти, Х’ю, позначена Костромою, — його голос звучав спокійно, майже урочисто. Він підійшов ближче й схопив її за підборіддя, змусивши підняти голову. — Богиня торкнулася твоєї сутности.

Вільною рукою він зсунув тканину на її ключиці, відкривши знак півмісяця.

Легені Х’ю рипіли з кожним вдихом і видихом. Вона бачила, як Блекота пожирав її очима. Його холодні пальці торкнулися шкіри, виводячи контури мітки. Дотик здавався огидним, і вона знову й знову поверталася думками до демона та його теплих долонь.

— Вона позначила тебе, щоб ми могли знайти, — прошепотів він. — Виконати її божественну волю. — Його пальці сповзли нижче, торкаючись тонкої тканини, оголюючи груди. — Ти прекрасна. Ідеальна…

Х’ю затамувала подих, стиснулася, боячись навіть поворухнутися. Її свідомість малювала найгірші сценарії.

Та раптом Блекота різко відступив, наче обпікся полум’ям. Його обличчя скривилося від болю, пальці стиснулися в кулак.

— Досить, — сказав він нарешті. Його голос знову став холодним. — Ти маєш відпочити. Завтра — твій великий день.

Він вийшов, залишивши по собі тишу й десятки питань. Що це було? Невже він згадав, чим пожертвував заради сили?

Х’ю схопила келих і випила до дна. Вино обпалило горло, залишивши солодкуватий присмак на язиці. Тремтячими пальцями вона вчепилася в камінь на грудях, намагаючись зірвати, але ланцюжок спалахнув магією, захищаючи себе від будь-яких маніпуляцій.

Вона закричала. Сльози гарячою лавою потекли обличчям.

— Ти обіцяв!

Але той кому вона присвячувала ці слова не міг їх почути і не знав, де її шукати. 

***

Сарандійське море стихло, виблискуючи у ранкових променях. На кораблі біля чорних скель знову піднялися вітрила. Матроси швидко шастали палубою, зв'язуючи вузли та перегукуючись між собою.

З правого борту судна як дві різні протилежності, стояли дві постаті: дівчина у білому й блідий чоловік. 

— Ти вважаєш мене справжнім злом, — промовив Блекота, вдивляючись у далечінь. — Що я не даю тобі вибору, Х’ю. Але це твоя доля. Для цього Косторома благословила тебе, щоб ти здійснила її волю.

— А якщо ти помиляєшся і ніякої… долі немає?

Пальці Х’ю вп’ялися в дерев’яні перила. Вона відчувала його магію на шкірі — волоски ставали дибки від липкого доторку. Здавалося, вона дихає за його наказом.

— Можливо, ми всі можемо помилятися. Але як існувати, не маючи переконань чи мети? Я вірю в те, що бачив, Х’ю. Колись цей світ почне руйнуватися… І йому будуть потрібні сили, щоб відновитися.

— То ти рятівник? — злісно кинула вона.

Блекота розсміявся.

— Ні, звісно. — Він різко повернувся до неї, підняв її підборіддя, змусивши дивитися у свої мертві очі. — Я стану новим богом!

Крижаний холод пробіг її спиною, волосся заворушилося на потилиці. Його слова зависли в повітрі важким тягарем, отруївши кожен подих.

— А ти… — продовжив він, холодно дивлячись їй у вічі, — будеш поряд зі мною.

— І ким я стану? — прохрипіла Х’ю, ледь стримуючи тремтіння. — Рабинею?

Блекота замовк. Його усмішка стала не зверхньою, а порожньою.

— Ні. Ти станеш моєю першою послідовницею. Жрицею нового порядку. Ти схилиш голову не тому, що я змушу… а тому, що у твоєму світі не залишиться нічого — окрім мене.

Її серце стукнуло, мов удар меча в залізо.

Тіло німіло від жаху. Він не погрожував. Це була просто правда від нього. Його віра, яка безжальна, сліпа, непохитна. І, можливо, саме вона — найстрашніше в ньому.

Х’ю відвели до каюти, що сильно здивувало, чи вони не хотіли щоб вона забруднила сукню перед великою місією. А що саме мусить статися? Що за тими дверима? Куди вони ведуть? До сили яку хоче отримати Блекота? Сила що може зробити його богом? 

Вона не хотіла цього робити. Ліпше було стрибнути за борт і згинути в Сарандійському морі. Принаймні, це був би її вибір.

Минали години. Корабель хитало на хвилях. Сонце сіло, і навіть останні відблиски дня розчинилися у воді. Очікування роз’їдало її зсередини. Вона згадувала життя в Блакитній долині, яке тепер здавалося примарною вигадкою. Усе було вигадкою: мати, батько, сестра… Актори, що створювали навколо неї ілюзію ідеального існування, яке розтануло, залишивши тільки болючу правду.