Розділ 13

Разом із караваном, як і обіцяв демон, вони дісталися порту — невеличкої пристані контрабандистів.

Корабель запізнювався. Х’ю дедалі сильніше відчувала, як тривога стягує груди тугим вузлом. Усередині все тремтіло, мов тонкий кришталь, а спогади нахлинули, немов приплив. Той вечір… Їхній танець… Його долоні, що пестили її шкіру. Вона хотіла б застигнути в тому моменті, задихнутися в ньому, залишитися з ним… Дивне, незрозуміле відчуття: вона тягнулася до нього попри ненависть. Але чи справді ненавиділа? Чи це була лише маска, щоб сховати страх і незбагненну жагу?

Холодний вітер грався з її волоссям, смикаючи його, а сніг падав повільно й безшелесно, кружляючи у власному таємничому танці.

— Про що замислилася? — голос демона пролунав так близько, що Х’ю здригнулася, і по її спині пробіг холодний струмок.

Вона навіть не помітила, як довго стояла, втупившись у морську далечінь.

— Налякав мене, — тихо видихнула вона, відчуваючи, як серце все ще калатає.

Демон став поруч, закриваючи її від вітру.

— Я навіть трохи сумую за морем, — промовив він, вдивляючись у хвилі, що розбивалися об каміння. У його голосі бриніла незвична туга.

— Ти міг передати мене тому дивному чоловікові в борделі й поплисти далі, — її слова звучали докірливо, але з відтінком прихованої вразливости.

— Тоді б ми з тобою не познайомилися… ближче.

Фраза, мов легкий дотик, обпекла її свідомість. Вона злякалася її значення.

— За два дні ми дістанемося Андагару, — промовила вона, намагаючись змінити тему. Голос став тихішим, майже мрійливим. — Я допоможу тобі у твоїй таємничій справі… і буду вільною. А тоді… може, збудую будиночок серед хащ і все засаджу квітами…

— Наївно, але гарно й поетично, — посміхнувся він, і в його очах блиснуло щось тепле. — А як же кохання до смерті та п’ятеро дітей?

— Про таке я ще не думала. У мене не було часу придивитися до місцевих чоловіків.

— А як же я? — його слова пролунали напівжартома, напівсерйозно.

— Ти — демон, — відповіла вона. І в цих двох словах вмістилася вся прірва між ними.

— Вколола просто в серце.

— Не думала, що ти такий ніжний, — Х’ю відчула, як губи торкнулася слабка усмішка. — Та, мабуть, мені краще ні до кого не прив’язуватися.

Вона повернулася до нього, зробила крок ближче й підвела голову, щоб зазирнути в його очі.

— Обіцяй, — прошепотіла вона відчайдушно. — Що не віддаси мене їм.

Її очі благали, віддзеркалюючи мільйони невисловлених страхів. Він мовчав. Дивився на неї зверху вниз, і Х'ю здалося, що він розгублений, але водночас відсторонений.

Зненацька загудів ріг, розрізаючи тишу, як ніж. На горизонті з’явився корабель, і всі їхні слова, їхня близькість, розвіялися, немов дим.

Його рука піднялася так швидко, що вона не встигла зреагувати. Він схопив камінь на її шиї і зірвав його з такою силою, що та ахнула від несподіванки і болю.

— Що ти робиш?! — її долоня торкнулася гарячої шкіри на місці, де тільки но висів оберіг.

— Нам потрібно чимось заплатити, — відповів він, стиснувши камінь у кулаці.

— Вони тепер будуть знати, де ми! 

— Тихо. Заспокойся, — він зупинив її своїм впевненим поглядом. — Вони нас не знайдуть. Ми вже будемо в Андагарі. І ти отримаєш новий. Це я обіцяю.

— Чому тоді я тобі не довіряю? 

— А що тобі ще залишається? 

Не дочекавшись відповіді, демон обійшов її і направився до корабля, який вже пришвартувався до пристані. Контрабандисти метушилися, готуючись до завантаження забороненого товару. У Х’ю не було вибору, крім як йти за ним. Демон піднявся на трап, перемовляючись із капітаном, чий погляд, з-під нахмурених брів, раз по раз непривітно зупинявся на ній. Жінок не любили брати на борт, вважаючи це поганою прикметою, особливо в їхній справі. Але побачивши магічний камінь, очі капітана спалахнули, і він погідно кивнув.

Демон подав знак, щоб вона підіймалася на борт. 

Дерев’яний корпус заскреготів, коли хвилі підкинули судно. Лебідка натягнулася і деякі ящики впали у воду. Х’ю застигла спостерігаючи як чоловіки з криками кинулися за вантажем. 

І знову повітря заворушилося, наче перед ураганом. Щогла застогнала, не закріплені ланцюги задзвеніли.

Вона обернулася. Дошки містку затріщали, а над ними наче гострим ножем розрізали простір. Воно як чорна рана, виблискувала у спалахах маленьких блискавок.

— Х’ю! — закричав демон, кидаючись до причалу.

Але було запізно. Холодна долоня затулила їй вуста, а інша обхопила талію, затягуючи в невідомість. Вона бачила, як поспішав демон. Він кричав її ім’я, але його голос віддалявся. Останнє, що вона відчула, це як його відчайдушний крик потонув у темряві.

***

Темрява.

Х’ю розплющила очі, але нічого не побачила. Під нею була холодна й волога підлога. У повітрі тягнуло солоним морем, відчувався присмак цвілі та крові. Судно хитало. За стінкою шуміло море.