Розділ 12

Х’ю заворушилася, затуливши долонею сліпучий промінь світла. Вона сіпнулася, згадавши, що мала бути не сама. Але поруч лежав тільки холодний камінь.

На плечах вона відчула щось важке й тепле. Його сюртук — трохи потертий, із характерним запахом диму та пороху.

— Добре, що ти вже прокинулася, — у сяйві біля входу з’явилася постать Едгара. — Треба йти. Х’ю?

— Так… — промимрила вона, відкидаючи пасмо волосся з обличчя. — Звісно.

— Підводься, — скомандував він. — Якщо я не помиляюся, за кілька годин ми дістанемося Митна.

— Навіщо? — вона підняла голову й різко скинула його сюртук. — Чому ми маємо туди йти? Бо тобі щось потрібно від мене? А що буде зі мною?

— Досить ниття.

— Не зрушу з місця, поки не отримаю відповіді, — вперто сказала вона, остаточно прокидаючись від солодкої млості сну. — Ти постійно уникаєш… не хочеш говорити! — вона підвелася на ноги, очі її палали. — Якби міг, уже використав би мою силу. І ніхто не стояв би на твоєму шляху. Але ти слабкий…

Його губи стиснулися від злості. Він зробив крок і схопив її за підборіддя пальцями.

— Я був надто терплячим до твоїх витівок і твого гострого язика, — суворо видихнув він. Його очі, темні, мов ніч, вп’ялися в неї. — Краще будь слухняною дівчинкою.

— Ти ж демон. Маг. Чого ж не закриєш мені рота? Не позбавиш волі?

Вони зводили погляди, мов клинки. Він повільно нахилився, опустив очі й прошепотів, ледь торкнувшись її губ:

— Без мене ти — ніщо, Х’ю.

Його гарячий подих, мов пекучий перець, обпік їй шкіру. Жар пронісся тілом і зупинився внизу живота. Вона уривчасто видихнула, забувши навіть, що він тільки-но сказав.

— І все ж, щоб затулити тобі рота, магія й не потрібна.

Демон відступив, підняв із землі свій сюртук, струснув його й накинув на плечі.

А вона стояла, наче статуя. Там, де ще мить тому стискали її підборіддя його пальці, тепер пробігав крижаний холод.

— Леді першою, — жестом показав він на вихід.

Стиснувши кулаки, Х’ю вийшла з печери, гнівно тупаючи чоботами по мерзлій землі.

Сніг блищав, мов розсип діамантів на білій ковдрі. Дві постаті вперто крокували вперед.

Білий пух скрипів і провалювався під ногами, різав вуха монотонним звуком.

— Андагар, — першою не витримала Х’ю й розірвала мертву тишу своїм задиханим голосом. — На іншому березі Сарендійського моря. А в нас немає жодної монети, щоб навіть їжу купити.

— Тебе хвилюють такі питання? Зараз? Серед снігу й сліпучого сонця? — його слова були хрипкі, уривчасті, між важкими свистячими видихами. Він зупинився й витер зі скроні піт. — Мить тому ти хотіла залишитися в печері.

— Я хочу знати наші подальші плани, — обурено видихнула вона. — Можливо, я б могла перенести нас…

— Ні! — різко відрізав він.

— Чому? — глянула на його широку спину. — Адже мої портали вже рятували нам життя.

Едгар повільно обернувся.

— Ти не маг. Енергія, що вирує в тобі, реагує на емоції й захищає тебе. Навіть якби навчити тебе чарам, на це пішло б пів життя. А ми не маємо стільки часу. І… я не хочу ризикувати, щоб мене розірвало твоєю лютою ненавистю. — Він зітхнув. — Краще рухайся швидше.

Він рушив далі, підіймаючись на пагорб.

— Ми йдемо так довго… і нічого, — прошепотіла Х’ю.

Вона озирнулася: їхні сліди губилися десь у маревному сяйві.

— Де ж твоя магія? — вона знову підняла на нього погляд, хапаючи холодне повітря вустами. — У таверні ти легко підняв мене й перемістив простором. Чому не зробиш так зараз? Ми б одразу опинилися в тому селищі.

— Це була не моя магія, — хрипко кинув він через плече.

Серце Х’ю закалатало швидше.

— Не твоя? Хто ж тоді врятував мене?

— Не знаю і не хочу знати. Може, ти бодай трохи помовчиш?

Її ноги все глибше провалювалися в пухкий сніг.

— Як мені тепер тебе називати? Лорд Себастіан? Темний лорд? Чи, може, пірат Едгар Волтер? — уривчасто дихаючи, вона все ж не замовкала. — Вибачаюсь, капітан Волтер. Усі демони Кел’Зарону — або багаті лорди, або ледачі багатії…

Не помітивши, що він зупинився, Х’ю врізалася в тверду стіну його спини.

Демон обернувся, поклавши руки їй на плечі.

— Іншим краще не знати, хто я. — Його очі, роздратовані й гострі, вп’ялися в неї, як і пальці в тіло.

— Так, — проковтнула вона слину.

— Ось і добре, — криво всміхнувся він. — А щоб у тебе було більше мотивації співпрацювати, скажу: твоя поява і той загадковий чародій якось пов’язані з моєю смертю та Кел’Зароном. Якщо хочеш правди й відповідей… хоча краще просто помовчи.

Її губи розкрилися, намагаючись вловити кожне його слово.

Руки демона повільно зісковзнули з її плечей. На чолі блищали краплі поту, груди важко здіймалися у крижаному повітрі.