Розділ 10

Повозка підскочила на купині.

Х’ю розплющила очі. Її голова лежала на плечі демона, який неголосно хропів, навіть із якоюсь спокійною насолодою. Ані сморід, ані незручна поза не були перешкодою для такого міцного сну.

Вона випрямилася, потираючи занімілу й ниючу шию.

Сонце вже сіло, а вони й далі котилися вздовж лісу. Квітучий луг ніби горів від останніх променів дня.

«Як гарно», — подумала вона. А, може, то й тихий, ледь вловимий шепіт зірвався з її вуст.

Вона була так далеко від місця, яке колись називала домом. І сумувала. За собою минулою, за тими наївними хвилинами незнання.

Усе її життя виявилося суцільною брехнею. І водночас — прекрасним. У неї була родина, її любили, вона мала уявну свободу, мріючи колись залишити селище й пізнавати світ не лише зі сторінок книжок. Бажання збулося, та забрало надто багато.

Хто вона? І як жити далі?

Едгар голосно захропів, поклавши голову вже їй на плече. Вони сиділи разом у клітці: він — змушений ховатися в чужому тілі, вона — прив’язана до нього чарами. Куди він, туди й вона. Така ж рабиня, як і всі ці люди довкола.

Дорогою піднялася курява. Гучний свист підганяв коней, що неслися, мов пекельні звірі.

— Передай Саргену, що у нас гості. І, здається, сам барон, — озвався один із наглядачів.

Х’ю нервово штурхнула ліктем Едгара. Барон шукає їх. А вони — тут, мов подарунок на таці.

— Що таке? Вже приїхали? — сонно пробурмотів він.

— Так, приїхали, — роздратовано випалила вона. — Бачиш отих вершників? Вони прийшли по нас. Яким би не був твій план, він знову провалився.

Работорговці хутко накрили клітки грубою тканиною. Тупіт копит лунав, наче удари по барабану. І раптом усе стихло.

Едгар повільно підніс палець до губ, закликаючи Х’ю до тиші. Вона бачила, як він напружено вслухається у кожен звук крізь темну ганчірку.

Х’ю здригнулася. Тікати було нікуди.

Правиця барона — Ірген Ратген — на вигляд молодий чоловік із коротким світлим волоссям та аристократичними рисами, у вишуканому вбранні, нитки якого мерехтіли золотом. Його зверхній погляд ковзнув по работорговцях. Бліде обличчя з високими вилицями скривилося, наче він щось відчув смородом.

— Чого вам треба? — першим заговорив Сарген. — Ми вже заплатили барону його частку.

— Ти на його землі! Проявляй повагу, смердючий псе! — зверхньо виплюнув Ірген. — Ви тут лише тому, що володар дозволяє вам топтати цю землю!

— Чого вам треба? — повторив Сарген, спокійно, навіть занадто безтурботно, не реагуючи на зневагу проклятого багатія.

— Ми шукаємо дівчину. З нею — ось цей чоловік. — Ірген розгорнув пергамент із намальованим портретом Едгара й підписом про винагороду. — Якщо вони тут, ви мусите передати їх мені, — владно додав він, тримаючи аркуш у тонких пальцях.

— А навіщо барон шукає їх? — насторожено запитав работорговець.

— Не твоя справа, пацюче! — Ірген примружив очі, говорив так, наче перед ним було порожнє місце. — Ти мусиш лише підкорятися.

Сарген не поспішав відповідати. Справжні емоції важко було прочитати. Темні очі під каптуром, підкреслені чорною пов’язкою, здавалися скляними й неживими.

— Тут таких немає, — нарешті озвався він. — Я б точно запам’ятав свій товар.

— Мої люди перевірять.

Ірген різко махнув рукою, віддаючи наказ воїнам.

Леза зішелестіли, вихоплені зі шкіряних піхов. Работорговці не збиралися миритися з такою «дрібницею» — втручанням у їхні справи.

Ірген розсміявся огидно, гидотно. Його кінь нетерпляче затупотів копитами.

— Думаєте, мене злякає зброя? Ви — лише бруд під нігтями!

Сарген підніс руку, наказуючи сховати шаблі, й спокійно промовив:

— Нам нічого приховувати.

Люди барона спритно кинулися до кліток, здираючи тканину й уважно вдивляючись у замучені, зневірені обличчя.

Х’ю втиснулася в решітку, коли до середини пробилося яскраве світло. Хижий погляд невідривно ковзав по кожній постаті, поки не зупинився на ній. Дівчина зі спертим подихом дивилася на чоловіка, від вердикту якого могла залежати її доля.

— Їх тут немає, — холодно кинув він і опустив тканину.

Х’ю зітхнула так сильно, що аж заболіло в грудях. Її тонкі пальці судомно стискали сорочку Едгара.

— Уже можна відпустити…

У цьому напруженому очікуванні вона навіть не помітила, як вчепилася в нього, шукаючи захисту. Випрямилася, схрестивши руки під грудьми. Добре, що клітку й досі вкривала ганчірка — ніхто не бачив, як щоки її спалахнули рум’янцем.

— Сподіваюся, ти знаєш, що робиш.

— Можеш у цьому не сумніватися, вишенько.

Він лукаво усміхнувся, знову зручно вмостився й заплющив очі.

— Він бачив твоє обличчя, але не виказав. Чому?