Розділ 9

Х’ю здригнулася. Не від холоду, а від страшного сну, в якому її переслідували: руки тягнулися до одягу, тіла, волосся… дряпали шкіру, ніби прагнули вирвати з неї ласий шматок.

Вона прокинулася, нервово озирнувшись навколо. Ліс тонув у тінях, зберігаючи трохи денного тепла. Тихо співали птахи, шелестіло листя на вітрі. Тепер ці звуки не лякали, а радше були музикою життя, нагадуванням: навіть морок колись відступає.

Едгара поряд не було. Серце ще ритмічно калатало в грудях. Вона не знала, що він сидів вище, під деревом на пагорбі, замислено вдивляючись у порожнечу й, можливо, дослухаючись до кожного звуку.

Х’ю натягнула чоботи, скривившись від болю, і вийшла зі схованки.

— Добре спала? — запитав він втомленим тихим голосом. — Треба йти.

Едгар зістрибнув униз.

— Барон буде нас шукати. Потрібно випередити їх.

— Але ж я вбила його, — вона сперлася рукою об землю. — Бачила нерухоме тіло…

— Такого, як він, важко вбити.

— Такого — це якого? — розгубленість прозвучала занадто виразно.

— Проклятого, вишенько. Як і всі його землі. Ось чому вони нейтральні й нікому не потрібні.

Х’ю нахмурилася.

— Але ж це казки. Так?

— Світ не обмежується твоїми книжками. Звідки, думаєш, беруться місця, куди бояться ходити інші? — він озирнув ліс.

— Він безсмертний?

— Прокляття не дає йому померти. — Він на мить замовк, наче щось зважуючи. — Ходімо. Треба вибратися з лісу до темряви. Ти ж не хочеш зустріти його знову?

Едгар поправив пістолет у кабурі й рушив — повільно, але впевнено.

— У сенсі? Він якийсь упир чи неживий? — пленталася вона слідом.

Мох тихо шурхотів під кроками, наче вони ступали по м’якій подушці.

— А що ж у книжках про це не було?

— Мені не дозволяли читати деякі книжки. Тож доводилося їх красти, — ухилилася вона від гілки, яку він відпустив.

— О, ще й бунтарка, — з насмішкою кинув він. — Тоді мусиш знати, за що рід Мондерхай було проклято. Це ж у підручниках історії. Чи в людських книжках усе інакше?

— Але ж він не міг жити так довго? Це сталося… чотириста років тому, — здивувалася вона. — Чи міг?

— У тебе кепські знання з історії. Мордреда вбили. Його не зачепило прокляття. Люди згодом прокляли його рід за всі негоди й війни.

— А чому не прокляли демонів? Ільгарад теж був винний. Вони різали й нищили людей. Ледь не знищили весь світ.

Едгар раптово зупинився. Х’ю цього не помітила й врізалася в його тверду спину.

— Ой! — злякано позадкувала вона.

— Ваша проблема… У людях. У тому, що ви завжди шукаєте винних у своїх невдачах і злиднях, — кинув він через плече, але говорив наче не до неї. — Переписуєте історію під себе й ненавидите інших. Ільгарад закохався в людську принцесу Ірен. Але Мордред, відкинутий дівчиною, викрав її, зґвалтував і публічно стратив. Демон прагнув справедливості. Та помста не принесла полегшення, а заборонена магія підкорила його собі.

Едгар повернувся.

— Демона не можна проклясти, — суворо додав він.

Х’ю хмикнула.

— Ти забув, що я не людина. І ти — не до кінця демон. Не хочу навіть знати, у кого ти вкрав життя.

Його обличчя напружилося. Він довго мовчав, перш ніж заговорити зміненим голосом, ковзаючи поглядом по її обличчю:

— Він уже вмирав, коли я його знайшов. Результат його власного життя й учинків. Такий, як він, не заслуговував другого шансу.

— Це виправдання? Воно нічого не варте, — тихо мовила вона. — Хто ти насправді? Ти ховаєш своє ім’я. Ти зрадник чи зраджений?

Його щелепа міцно стиснулася, а погляд став гострим, як лезо.

— Мовчання? Добре.

Х’ю обійшла Едгара дугою, але він не зводив із неї очей. На її провокаційні слова він так і не відповів.

Земля під ногами раптом заворушилася. Х’ю закричала — пастка підкинула її в повітря й замкнула в плетеній сітці. Дівчина вчепилася пальцями за мотузку, важко дихаючи.

— Тебе не вчили дивитися під ноги? — усміхнувся демон, відверто тішачись.

— Витягни мене! — крикнула вона роздратовано.

— А чарівне слово?

Вона насупила брови, на переніссі з’явилася зморшка.

— Будь ласка, — прошепотіла.

Він зробив крок — і сам потрапив у пастку. Мотузка схопила його ногу, спритний механізм потягнув угору. З гуркотом на землю впав пістолет.

— Демони тебе б драли! — вилаявся він.

Тепер сміялася Х’ю.

— Що, під ноги не дивився?

— Замовкни!

Він гойдався з боку в бік, намагаючись ухопитися за мотузку, але всі спроби були марними.