Розділ 8

Озброєні воїни барона провели Х’ю та Едгара до їдальні — невеликої кімнати з каміном, у якому тріскотіло багаття, довгим столом, усіяним підсвічниками, вкритими товстим шаром воску, та великим вітражним вікном із видом на ліс. Стіни прикрашали портрети й пейзажі.

Дві служниці спритно принесли на тацях фрукти, сир та хліб. Вони розставили срібні кубки, що виблискували у світлі вогню.

Гостей посадили по обидва боки від головного крісла, призначеного для господаря замку.

Х’ю не могла приховати хвилювання, перебираючи пальцями край сорочки. Це місце здавалося їй моторошним, порожнім і холодним, попри дивну чистоту й простоту кам’яної споруди. Усе відчувалося несправжнім, штучним, ніби ілюзія, за якою ховається давно зруйнована фортеця з привидами.

— Пригощайтеся, — проскрипів голос. Тупіт чобіт луною пройшовся кімнатою, та барон з’явився на порозі так раптово, ніби виринув із повітря.

Х’ю здригнулася, наче цей хрипливий тембр торкнувся її спини, вп’явшись у шкіру кігтями.

Барон всівся за столом, і ніжки крісла протяжно заскреготіли. Служниця одразу наповнила три кубки вином.

— За моїх гостей, — промовив барон, прикладаючи срібний келих до вуст.

Едгар усміхнувся й підніс свій, зробивши ковток.

— Ми дуже вдячні за вашу…

— Не потрібно, — перебив його барон. — Я не почув ваших імен.

Уся увага господаря була прикута до Х’ю. Він навіть не намагався приховати своєї цікавості.

— Хоча я й так знаю, хто ви, Едгаре Волтере. — Барон покрутив кубок у руці. — Хто не чув про знаменитого пірата Сарандійського моря? Ваші портрети є в багатьох містах. Щоправда, змальовують вас занадто привабливим. Не дивно, що ви загубилися в лісі, якщо ваша стихія — море. І все ж напрошується питання: де ваш корабель?

— Ми потрапили в бурю. Корабель сильно постраждав, — стримано відповів Едгар, кожен м’яз на обличчі напружився, тіні лише підкреслили це.

— Яка прикрість. Можливо, я можу чимось допомогти?

— Не хочу зловживати вашою добротою. У цьому немає потреби.

— А я бачу, що потреба є… Та гаразд, не наполягатиму, — барон ковтнув вина, не зводячи очей із Х’ю. — А хто ваша попутниця? Невже тепер на кораблі беруть у команду жінок? Ще й таких гарних?

— Це леді Гартензія з порту Рекст. Її судно також потрапило в бурю.

— Леді? Чому тоді ти говориш за неї? — погляд Мондерхая вдарив гостро, мов лезо.

— Бо я налякана, — нарешті промовила Х’ю. — Я ще не певна, чи можна вам довіряти, пане Мондерхай.

Барон відставив кубок. Його бурштинові очі, холодні й хижі, знову вп’ялися в дівчину.

— Боятися? — його голос став тихим, небезпечним. — Я всього лише намагаюся проявити гостинність до незнайомців.

— Ці землі кишать работорговцями. Ми ледве вирвалися з полону, — Х’ю ледь стримувала владний тон. Від усього його образу віяло загрозою, а проникливий погляд ніби читав думки. Вона міцніше стиснула пальці. — Це ж ваші землі, чи не так? То виходить, ви дозволяєте злодіям безкарно діяти.

Гнів заволодів Х’ю. Цей чоловік свідомо дозволяв відбирати в людей свободу.

— Ви маєте рацію, — спокійно заговорив барон. — Вони платять мені золотом. В обмін не чіпають моїх людей і мають право брати все, що приносить море. Я не втручаюся в долю чужинців, поки мій народ гине в злиднях. І коли доводиться обирати — гідність чи їжа — мій народ обирає їжу. А я — спокій. Все просто.

— Ви справді думаєте, що це справедливо? — гнівно вигукнула вона.

— Світ несправедливий, леді Гартензіє, — вкрадливо кинув він. — А ви, між іншим, подорожуєте в компанії відомого злочинця й ще смієте повчати мене, як керувати власними землями? Дуже негарно з вашого боку.

Він зробив паузу, нахиливши голову. Його усмішка видавалася майже ввічливою, та в ній ховалося щось інше.

— До речі, нещодавно мене відвідали цікаві гості. Вони шукали чоловіка і дівчину, дивно схожу на вас, леді Гартензіє. Ви не та, за кого себе видаєте? — голос барона раптом потемнів. — Я не терплю брехні.

Х’ю втиснулася в стілець, міцно стиснула коліна. Історія, вигадана піратом, тріщала й розсипалася під натиском барона. Вона благаюче подивилася на нього, намагаючись уловити бодай натяк, що цей авантюрист щось вигадає.

Але Едгар спокійно, навіть із насолодою, попивав вино. Наче зачарований — його збентеженість зникла безслідно.

— Так… — почав він, але слова застрягли в горлі й так і не зірвалися з язика, коли барон поворушив пальцями.

— Тепер говоритиму я, — агресивно мовив барон. Його рука окреслила рух у повітрі, і магія, немов сяючі нитки, закрутилася навколо Едгара, прив’язавши його до стільця. — Мені цікаво, чому такий гвалт через звичайну дівчину. Некроманти порушили безліч домовленостей і все ж ризикують, щоб знайти вас. А навіть жерці покинули свої печери заради вас, леді Гартензіє. Чи, може, краще — Х’ю Бланш?

Х’ю проковтнула слину. Вона мигцем подивилася на Едгара, усвідомлюючи, що вони знову в справжній халепі.