Розділ 7

Темрява розсіялася, розтанула, мов перший сніг навесні. Вони опинилися серед ялин. Кінь, злякано заіржавши, зупинився, знову відчувши під копитами тверду землю.

Навколо шумів ліс, співали птахи, а запах хвої наповнював повітря.

Едгар озирнувся. Ні сліду порталу. Ні переслідувачів.

Вони відірвалися. Добра новина і погана водночас. Вони не знали, де опинилися.

Х’ю заволала. Її крик підхопив вітер, рознісши по всьому лісу. Вона зістрибнула з коня, схопившись то за голову, то за груди. Її подих рвався з грудей — швидкий, панічний. Погляд втупився в землю.

Едгар, тримаючи повіддя, спішився. Поклав руки їй на плечі, сильно струснув.

— Заспокойся! Хочеш, щоб нас усі почули?

— Досить! — Х’ю скинула його руки. — Розкажи все! Просто скажи!

Вона підвела голову, зустрівши безжальний погляд.

Едгар мовчки повернувся до коня, дістав щось із сумки.

— Бачиш це? — У його пальцях було червоне каміння, що світилося зсередини. — Ти й воно — одне і те саме.

Х’ю похитала головою, не розуміючи.

— Що ти… це знущання?

— Перестань істерити. — Його голос став різким. — Ти не людина, Х’ю. Ти не маєш душі і не можеш нічого відчувати. Це тільки удавання.

Її обличчя побіліло. Слова ці слова, ніби вдарили і вона зробила крок назад.

— Ні… Я — це я. Я відчуваю, думаю… я… я людина…

Едгар кинув їй камінь. Вона зловила його, стиснувши в долонях. 

— Ти створена магією. Чисте втілення її сили, — продовжував він пояснювати. — Хочеш, щоб я говорив далі?

— Неправда! — закричала вона втискаючись в стовбур сосни. 

— Хіба? — він вигнув брову. — Нащо мені це? У тебе не може бути родини. І не могло бути. Вони використовували тебе і годувалися твоєю енергією. 

— Мої батьки… — прошепотіла вона. — Мати, батько, сестра… Родина… Ти брешеш, — вона підвела голову.

— Я ж говорив, що тобі не сподобається. А тепер прийми це як правило і ми поїдемо далі. 

Едгар простягнув руку до неї. 

— Та що з тобою не так?! — закричала вона. — Усе моє життя не може бути брехнею! 

— Хочеш звинуватити мене у цьому? Але ж ти і так розумієш, що я говорю правду. 

Х’ю пальцями хапалася за кору сосни, намагаючись ніби вчепитися за реальність, відчути опору за своєю спиною, бо ноги оніміли ледь тримали її від падіння.

Батьки її люблять. 

Вона пам'ятає своє дитинство. Мати завжди співала і розчісувала волосся. Від неї завжди пахло ромашкою. А суворий староста селища — її батько кожного вечора читав казки… Про пригоди, про те як добро перемагає зло. 

Вони піклувалися про неї і опікали. Їй дозволялося все. Найкращий одяг, найсолодша їжа, найм’якші ковдри. Вона цього не просила — просто так було.

А сестра…

Вона завжди злилася і ненавиділа, що не їй дістається вся увага: «Ти в нас принцеса, а я — тінь!»

Тому Х’ю брала на себе всю хатню роботу, щоб доказати, що вона така як і всі, щоб здобути любов від сестри. Зрозуміти її злість…

Але чому вони завжди були такі добрі? Всі — усміхнені, привітні, наче боялися її розчарувати. Навіть коли вона щось робила не так вони не сердилися. Казали: «У тебе велике серце, Х’ю, ми пишаємось тобою».

Вона могла ходити, куди захоче. Тільки не за межі поселення. Могла працювати в полі, бігати босоніж, сміятися, засинати під зорями, але тільки всередині цього замкненого світу.

Раніше таке можна було пояснити відчуженістю спільноти, поглядами та вірою. Але зараз…

А якщо це була не любов? Якщо вони не дбали про неї, а стежили?

Їй хотілося заплющити очі на всі аргументи. Але зараз, коли він усе сказав уголос… тільки дурна б намагалась заперечити. 

Вона завжди жила ніби у волі, але в клітці зі скляними стінами.

«Не вірю… Не хочу вірити… Як вони так могли?” — думала вона задихаючись від болю.

Мовчання обірвалося тихим стогоном Х’ю:

— Ні… Це не може бути правдою…

Едгар не проронив ні слова. Його емоції було складно розібрати. Він стояв як кам’яна статуя і просто чекав, давав їй час на осмислення. 

— Якщо я не справжня, чому так болить? — сльози гарячою лавою потекли шкірою обличчя. 

— Досить, — відмахнувся він. — У мене немає часу на сентименти.

— Ти монстр! — закричала вона, притиснув руки до грудей. Її серце воно же б’ється. — Як і вони! Хочеш мене використати!

— Я і не намагався довести інше. Я дійсно хочу тебе використати.

— Гори пекельним вогнем!

Х’ю відштовхнулася від дерева і помчала. Ноги тремтіли й підгиналися, вона петляла між дерев, чіпляючись руками за гілки, щоб не впасти.