Розділ 6

Андорн… Проклята земля, занапащена самими ж людьми. Від колишнього величного королівства лишилася тільки назва й тінь у хроніках. Міста згнили й перетворилися на дрімучі болота, повні привидів і потвор. Зосталося лише кілька місць-оаз, що відчайдушно чіплялися за життя, намагаючись пристосуватися до нових правил буття.

І правили цією землею кровожерливі чудовиська.

Едгар зістрибнув із сідла. Навколо густішала нічна тиша. Перед ним розкинулося маленьке село з кількох дерев’яних хатин і корчми. Біля годівниць не стояло жодного коня, а зсередини будинків не долинало ні звуку — тільки в кількох вікнах жеврів слабкий вогник.

Він прив’язав коня, закинув сумку на плече й упевненим кроком зайшов до корчми. Двері зі скрипом зачинилися, й на цей звук зі світлиці вибігла світловолоса жінка, витираючи руки об фартух.

— Гість! — вигукнула вона з помітним полегшенням. — Вам чогось налити?

Едгар підійшов ближче й кинув сумку на стіл.

— Мені потрібна кімната.

— Звісно, — усміхнулася жінка. — Ще щось?

— Купіль і тепла вода, — він поклав перед нею кілька монет. — Досить?

Очі господині засяяли.

— Цілком. Ви самі? — вона кинула погляд йому за спину.

Чоловік здивовано вигнув брову й навіть озирнувся.

— Ні. Мій кінь надворі.

Її поведінка видалася йому дивною.

— Якось пусто у вас…

— Ви теж помітили? Люди бояться тепер їздити цим шляхом. Кажуть, тут нишпорять работорговці, потвори й некроманти. Народ лякливий, а барон нічого не робить. Не живемо — виживаємо. Може, ще й вечері подати? Донька щойно зарізала порося, — знову всміхнулася вона.

— Це ж землі барона Мондерхая? Досі нейтральні? — перепитав Едгар, підхоплюючи сумку.

— Нейтральні для кого? Работорговці тут господарюють, наче вдома, а барон давно глузд втратив. Хто міг — утік. А нам… нікуди.

Жінка поклала перед ним ключ:

— Другий поверх, остання кімната. Воду принесе Селена. Колись…

Сходи пронизливо стогнали під його ногами, наче голодні воли. Едгар увалився в кімнату й упав на ліжко. Довга дорога й постійна підтримка чарів на Х’ю його виснажили.

Двері рипнули. Без стуку зайшла невисока дівчина з тацею. Над стравами здіймалася духмяна пара.

— Я за це не платив, — кинув Едгар.

Дівчина мовчки поставила вечерю й хутко зникла. Згодом повернулася, несучи відра з водою.

— Може, вам допомогти? — несміливо запитала.

Едгар випровадив надокучливу доньку господині й замкнув за нею двері.

Він витяг із сумки баночку, визволив Х’ю й посадив посеред кімнати. Рух пальців одразу зняв з неї чари. Дівчина похитнулася, та він підхопив її й поклав на ліжко.

Х’ю лежала нерухомо. Її очі широко розплющилися від шоку. Вона поспіхом почала обмацувати себе, переконуючись, що всі частини тіла на місці. І щойно зрозуміла, що знову стала собою, заволала:

— Ти! Вб’ю тебе!

— Спокійно, — Едгар перехопив її кулаки. — Певен, ти хочеш прийняти купіль і дуже голодна.

Дівчина пильно глянула на нього.

— Це не виправдає того, що ти зробив!

— Я попереджав. Можу знову обернути тебе на жабу до кінця нашої подорожі.

— Пусти!

— Як накажеш, вишенько.

Едгар підняв руки, і Х’ю з глухим стуком гепнулася на підлогу.

— Я скоро повернуся, — мовив він, зводячись. — Поїж і помийся. Від тебе тхне.

— А від тебе квітами пахне?

— Зачини за мною двері.

Пірат лишив її наодинці з тишею та власними думками.

Х’ю зробила так, як він просив: запалила свічки, вмилася, з’їла все з тарілок. Потім, закутавшись у теплу ковдру, повільно водила гребінцем по довгому вологому волоссю, ніби намагаючись розчесати не лише вузли, а й думки.

Вона досі не могла повірити, що знову стала собою. Перебування в тілі жаби було жахом: тісна баночка, брак повітря, холодна слизька шкіра. Навіть згадка про це викликала огиду.

Та ще більше гнітило усвідомлення, що Едгар мав рацію. Люди навіть не згадали про неї — ні тоді, ні потім, коли вона зникла. Але чи мала вона право вимагати від них вдячности чи покровительства? Вона зробила те, що вважала правильним. Решта не мало значення.

Пірат залишив свою команду, свій корабель. Але навіщо? Куди вони прямують? І, зрештою, навіщо вона йому? Він не просто відмовився від людей — він відрізав частину себе, ніби намагався втекти не від інших, а від минулого.

Х’ю дістала з дерев’яної шухляди чисту тканину, вдяглася й, не чекаючи на пірата, вмостилася на ліжку.

***

Едгар повернувся, коли вона вже солодко спала. Прийняв холодну ванну, глянув на порожні тарілки. Вона була прекрасна навіть у сні: тихо сопіла, іноді морщила ніс. Можливо, те, що він збирався зробити, було несправедливо щодо неї. Але чи справді вона заслуговувала на інше?