Розділ 5

— Прокидайся, спляча красуне.

Х’ю розплющила очі. Над лісом уже спустилися сутінки, а поруч стояв Едгар — повний сил, ніби й не лежав без тями цілий день.

— Ти живий… — пробурмотіла вона.

— Твоє бажання не здійснилося? — він поправив сорочку й усміхнувся.

— Я не вбила тебе тільки тому, що сама не впоралася б, — відповіла дівчина, підводячись.

Пірат засміявся:

— Вишенько, ти б і мухи не скривдила.

— Ти мене зовсім не знаєш, пірате. У хатні обов’язки входило не лише варити юшку, а й різати курей. І не тільки…

— Добре, я вражений, — Едгар на мить замислився. — Але рагу саме не з’явиться. Нам треба знайти їжу. Десь недалеко є табір работорговців. Дещо позичимо в них.

Очі Едгара блиснули в пітьмі.

Вони ще деякий час пленталися лісом, аж поки серед дерев не майнуло блякле світло.

З руїн замку долинав сміх і голосні розмови, наче там святкували самого короля. Камені та стіни колись величної споруди вже розсипалися, лише одна вежа стояла непохитно. З її вікон струменіло тепле, майже домашнє сяйво.

Едгар і Х’ю сховалися за пагорбом. Пірат визирнув, оцінюючи охорону, і безмовним жестом наказав Х’ю сидіти тихо.

Та раптом її шлунок голосно завуркотів.

— Тихо! — шикнув він, ледь не підскочивши.

— Я не можу це контролювати, — пробурмотіла дівчина, зніяковівши.

Едгар зітхнув і похитав головою:

— Залишайся тут. Я швидко повернуся.

Але Х’ю вчепилася в його сорочку:

— Тобі не можна далеко від мене відходити. Забув про свої чари? Ми йдемо разом. Або я підніму гвалт.

Пірат глибоко зітхнув — як той, що вже шкодує про свої вчинки:

— Добре. Але роби все, як я скажу.

Х’ю мовчки кивнула.

Вони рушили крадькома, ховаючись за кущами, стовбурами, в тінях.

Х’ю спостерігала за Едгаром. Кожен його рух був витончений, відпрацьований роками. Він ступав так безшумно, ніби кіт на полюванні.

Вона ж чіплялася сукнею за гілки, ноги ковзали по вологій землі. Їх дивом ніхто не помітив, коли вони дісталися напівзруйнованої стіни з велетенською проломиною.

Вхід ніхто не охороняв. Работорговці поводилися надто самовпевнено, наче їм нічого не загрожувало.

— Чекай тут, — прошепотів Едгар. — Я перевірю шлях.

Х’ю кивнула.

Пірат затримав на ній погляд, стиснув вуста — ще вагаючись, чи варто лишати її саму, — й зник у темряві.

Сміх лунав дедалі гучніше. Він був таким бридким, що Х’ю здригалася щоразу, коли чула його. Хотілося лише одного — якнайшвидше втекти звідси.

Час минав повільно, а пірат усе не повертався.

Поряд пролунали важкі кроки. Х’ю втиснулася в камінь, ніби намагаючись стати його частиною.

Невідомий голосно сплюнув, зупинившись у проході. Розстебнув ремінь і приспустив штани.

Х’ю відвернулася, затиснувши рот, і почула лише дзюрчання та важкий подих полегшення.

— Сенг? Ти де? — донісся п’яний голос згори.

— Вже й подзюрити не можна? — обурився чоловік.

— Хутчіш підіймайся! Ми нову пляшку відкоркували!

У цю мить шлунок Х’ю зрадницьки завуркотів — гучно, мов рик дикого звіра перед нападом. Вона затрусилася.

— Треба чогось зжерти, — засміявся чоловік, натягуючи штани.

Шарпаючи ногами, работорговець почимчикував назад до своїх.

Х’ю опустила руку й видихнула з полегшенням.

Її плеча торкнулася чиясь долоня.

— Це я, — прошепотів Едгар і затулив їй рота, перш ніж вона встигла скрикнути.

Він приклав палець до вуст і кивнув: іди за мною.

Вони пробралися всередину. У великій залі кілька чоловіків сиділи за столом, захоплено граючи в кості. Ніхто не звертав уваги на довколишнє.

Цим скориставшись, Едгар і Х’ю швидко проскочили коридором, де на них чекала приготована сумка. Пірат підхопив її й повів далі.

Вони промайнули повз ще кількох чоловіків, що обговорювали щось настільки бридке, що Х’ю ледь стримала відразу. Нарешті дісталися до конюшні.

Усе здавалося надто простим… аж поки вона не почула тихий плач.

Поки Едгар відв’язував коня, Х’ю підійшла до сусідньої стіни. У проломі, освітленому десятками смолоскипів, виднілися клітки.

Там сиділи люди — зіщулені, притиснуті одне до одного, мов худоба. Хтось спав, хтось беззвучно молився, хтось плакав.

У найдальшій клітці вона впізнала знайомі обличчя — вижилих членів екіпажу Едгара.

— Гей, — покликав пірат. — Треба їхати. Вишенько?