Розділ 4

Чайки кружляли над водою, голосно й тужливо кричачи. Море стихло, стало спокійним, гладким, як скло. Сонце зійшло, припікаючи мокрий пісок.

Після шторму весь берег усипало уламками від кораблів, і не одного. Це місце притягувало до себе мотлох та страждальців.

Альбатрос приземлився неподалік уламків щогли, вдивляючись, чи немає тут чим поживитися. Він пройшов далі й натрапив на два нерухомі тіла. Птах походив довкола, оглядаючи, а потім вчепився дзьобом у волосся дівчини, де заплуталися водорості.

Х’ю одразу завопіла, розмахнувши рукою та злякавши надокучливого альбатроса. Вона сіла, нервово струшуючи пісок з обличчя й витягуючи з волосся сміття. І на мить зупинилася, дозволивши собі цю коротку хвилину спокою. Солоне повітря наповнило легені. Теплий пісок під ногами нагадував: вона жива. Цей спокій був оманливий, але саме зараз вона потребувала його більше за все.

Хтось поряд закашлявся.

Едгар. Він повільно підвівся й сів, прибравши мокре скуйовджене волосся з обличчя.

Цієї ночі, під час шторму, він повернувся за нею і… Її щоки почервоніли.

— Ми живі… — прохрипів чоловік. — І на іншому березі. Це добре… — він повернув голову до Х’ю й запитав: — Ти в порядку?

— Не твоя справа!

Він засміявся.

— Можна було б і сказати «дякую» за порятунок.

Дівчина фиркнула й хутко підвелася. Червона сукня забруднилася, місцями порвалася, перетворившись на шмат ганчірки.

Вона схопила поряд лежачу палицю й, спираючись на неї, пошкандибала берегом якомога далі від того дивного чоловіка.

— Далеко зібралася?

— Я більше не ваша полонянка, — відповіла вона через плече.

— Якщо ти зібралася додому, то пішла не в той бік!

Х’ю зупинилася. У неї насправді не було плану. Їй здавалося логічним тікати від своїх викрадачів.

— Ти ж навіть не знаєш, де ми опинилися, — продовжив переконувати він. — Без прісної води та їжі довго не протягнеш. Натрапиш на поганих людей — і вони продадуть тебе в рабство. Або звірі тебе зжеруть. А ще тебе шукають некроманти. Як довго ти зможеш від них переховуватися? І твоя родина… Можливо… я про щось таки дізнався.

Дівчина обернулася, обережно ступаючи. Рани на стопах пекли від солоної води, а пісок різав, наче лезо.

Він міг навмисно її лякати.

— Вибір у тебе невеликий, — на його вустах з’явилася лукава усмішка.

— Брехня! Ти нічого не знаєш!

Едгар підвівся, поправив пом’яту сорочку та ремінь. Буря забрала в нього улюблений темно-синій сюртук і пістолет.

— Хто знає… Хоча б чоботи залишилися, — пробурмотів він.

— Починай розказувати, — наполегливо промовила вона й зробила крок уперед.

— У нас є важливіші проблеми, ніж пусті балачки.

Одним плавним рухом Едгар повалив Х’ю на землю, міцно схопивши її за плечі трохи вище ліктів. Тієї ж миті його долоня прикрила її вуста.

— Тихо, — прошепотів капітан.

Зовсім поруч пролунали голоси. Навколо наростав тупіт копит.

Х’ю завмерла. Капітан придавив її своїм тілом, і вона відчула кожен вигин та опуклість чоловіка. Жар його шкіри пронизував навіть крізь товщу сукні, а її груди ледь не торкалися його. Вона намагалася майже не дихати.

Світловолосий хлопець щосили тікав від вершника, здіймаючи хмари пилу. Пронизливо засвистів батіг, розтинаючи повітря. Хлопець упав, закричавши від болю.

Це був Айзек. Він вижив у цій бурі.

Ще кілька вершників виїхали на берег. Їхні коні нервово тупотіли й пихкали.

— Це всі? — запитав один, чиє обличчя прикривала чорна пов’язка.

— Думаю, так, — відповів рудий чоловік, зістрибнувши з сідла. — Найкращий улов за цей місяць.

Він схопив Айзека й ударив хлопця кілька разів.

Х’ю здригнулася від побаченого, і тихий хрип зірвався з її вуст. Вони були так близько, проте бандити не помічали їхньої присутності, наче їх там і не було.

Тільки чари могли створити подібну ілюзію. Від цього усвідомлення холод пробіг шкірою дівчини.

— Обережніше, Сенг. Мертві коштують менше, — засміявся третій у чорному плащі. — А в нього дуже гарне личко!

Рудий закинув Айзека на коня, застрибнув у сідло й, перш ніж рушити геть, уважно оглянувся довкола. Та, звісно, нічого підозрілого не побачив.

У Х’ю запаморочилося в голові, їй не вистачало повітря. Вона пронизливо промичала, щоб чоловік нарешті згадав, що скоро розчавить її.

— Я заберу руку, але тихо. Ти ж не хочеш, щоб вони повернулися? — прошепотів Едгар.

Х’ю помотала головою.

— Добре, — Едгар забрав долоню, але підводитися не збирався. — Ось що ми зараз зробимо: ти будеш слухняною, і ми не потрапимо в неприємності.

— Чому ти вирішив, що я буду тебе слухати, пірате?