Розділ 3

На торговельній вулиці Рекста здійнявся гвалт — червоний будинок міс Мармеліти палав пекельним вогнем. Небайдужі люди носили відра з водою, намагаючись зупинити пожежу, що бушувала, мов море, й загрожувала знищити цілий квартал. Інші ж просто стояли, милуючись видовищем. Лише працівниці міс Мармеліти гірко ридали, втративши свій дім і пожитки. Серед них була й Агата. Вона втішала одну з дівчат, пригортаючи її голову до грудей. Агата знала: у цьому була й її вина. Вона піддалася солодким словам Едгара, погодившись провернути просту справу й отримати гроші, за які могла б почати нове життя. Але тепер гнів палав у її серці. Вона поклялася знайти його й помститися.

Едгар скористався метушнею й без перешкод разом із Х’ю повернувся до човна, де вже чекали пірати.

— Що вона тут робить? — роздратовано гримнув Джеймс. — Де наше золото?

— Заспокойся, Джеймсе, — втрутився Фергюс, утримуючи його. — Що трапилося?

— Засідка, — коротко кинув Едгар. — Треба забиратися. Некроманти в місті.

— То ми без золота, із проблемною дівкою та некромантами на хвості? Залишив би її їм — і кінець справі! Хоч живими залишимося!

— Замовкни, Джеймсе! — рикнув капітан. — Або я сам заткну твій смердючий рот! Дайте сигнал, — він глянув на Фергюса, який так само був у шоці, та тримав думку при собі. — Відпливаємо.

Едгар обійшов розлюченого матроса й посадив Х’ю до човна. Вона була схожа на безвольну ляльку й не чинила спротиву. Її розум ще не встиг збагнути весь жах ситуації. Голос так і не повернувся, що лякало ще більше. Одне було певне: поряд із цими піратами безпечніше, ніж будь-де іще. Сама вона не виживе — добре знала власні сили.

Мовчки вони повернулися на судно. Джеймс, хоч і не приховував зневаги до капітана, одразу взявся до роботи: власне життя він цінував найбільше. А тепер усім треба було якнайшвидше покинути порт Рекст, поки некроманти не схаменулися й не пустилися навздогін.

Едгар зачинив Х’ю у своїй каюті, після чого Фергюс звернувся до нього:

— Капітане, який курс?

— Андагар, — відповів той.

— Андагар? — Фергюс здивовано понизив голос. — Це ж місто демонів. Що ми там забули? Ти при своєму розумі? Анабель не витримає такої подорожі.

— Ти не довіряєш своєму капітанові?

— Я тебе не впізнаю. Ось у чому річ.

Декілька матросів відклали роботу, прислухаючись до розмови.

— І вони вже не довіряють тобі, — додав Фергюс.

Едгар відштовхнув його й упевнено вийшов на середину палуби.

— Мерзенні пацюки! — вигукнув він до команди. — Хіба я колись порушував слово?

— Ні! — дружно відгукнулися пірати.

— То ми що, сцикливі дівчиська? Ми — пірати! Володарі цього моря! Чим більша небезпека…

— Тим більше золота! — заревла команда.

— Сьогодні я заплачу кожному половину обіцяного. А після прибуття в Андагар кожен отримає ще вполовину більше!

— Так! — заволали пірати в захваті.

— Тоді до роботи!

Матроси завзято кинулися до справ, мов мурахи.

Едгар самовдоволено провів рукою по щелепі, і в його очах на мить спалахнув синій вогонь.

***

Х’ю всілася на стілець і, піднявши спідницю, підтягнула до себе брудну ногу. На стопах виднілися невеликі порізи від скла. Кров уже засохла, але біль залишався, а пальці вкривала чорна земля. І ось вона знову на цьому судні. Добре це чи погано — дівчина ще не могла дати собі чіткої відповіді. Вона була занадто далеко від дому, від родини. Не знала нічого про їхню долю й про своє селище. Чи знайде вона в собі сили повернутися?

Від народження Х’ю ніколи не покидала рідних земель: допомагала батькам у полі, доглядала худобу, а часом — потайки читала книжки, вкрадені зі шкільної бібліотеки. Вона мріяла колись вирушити пізнавати великий і прекрасний світ. І ніби зараз отримала цю нагоду, але замість щастя й радості відчувала лише страх. Загадка викрадення та пильна увага некромантів лякала. Для чого вона їм? Чого вони домагаються? Поки дівчина не дізнається правди, повертатися небезпечно: вона могла б накликати біду на рідних. Та що вона могла вдіяти? Слабка, невпевнена, беззахисна…

Двері каюти рипнули й повільно відчинилися. Х’ю одразу випросталася, поспіхом поправивши спідницю.

Едгар пройшов повз неї й важко впав на ліжко, блаженно заплющивши очі. Він виглядав виснаженим, наче цілу ніч тяжко працював, хоча ще зранку був сповнений сил.

Х’ю не довіряла йому. З цим капітаном діялося щось дивне. Вона могла б присягнутися, що бачила, як він чаклував. Маг? Але чому раніше цей чоловік ніколи не вживав своїх чарів?

— Хочу знати, що буде далі… зі мною, — тихо запитала дівчина й ледь усміхнулася, почувши свій голос після довгої мовчанки.

Відповіді не було. Капітан лише відвернувся на інший бік.

— Будь ласка, не мовчіть, — наполегливо повторила Х’ю. — Я хочу знати свою долю.

Едгар повільно підвівся, сів на край ліжка й смачно позіхнув.