Розділ 2

Х’ю сиділа за столом, крутячи в руках медальйон із місяцем. Судно легко хитало. Каюта вже заливалася ранніми променями сонця, хоча на столі ще ледь тліли недогарки свічок. На палубі чулася метушня.

— Земля! — хтось гукнув згори.

До порту Рекст залишалося зовсім недовго. Дівчину пройняло тремтіння. Скоро її продадуть у рабство? А може, чекає щось іще страшніше. Спробувати втекти в місті… ні, сил бракує. Вона не така, як сестра. Агна — вправна мисливиця, слідопит. Вона б знайшла вихід, а Х’ю боялася навіть павуків… Звичайна дівчина, що нічого не вміє. Їй стало соромно. У той момент вона не змогла захистити ані рідних, ані себе. І тепер не мала відваги бодай спробувати втечу.

Батько мав рацію щодо жорстокого світу за межами селища. У книгах він здавався прекрасним і захопливим… Та тепер вона розуміла: ті слова були не просто лякавками, а мали справжній, гіркий сенс.

З роздумів її вирвав звук дверей, що відчинилися.

— Міс Бланш, ви готові? — голос Едгара звучав солодко й вабливо, вже не таким грубим і різким, як учора, ніби говорила зовсім інша людина.

Дівчина зітхнула й піднялася з-за столу, кидаючи медальйон до купи монет.

— Готова як ніколи, — так відповіла б Агна.

У шлюпці вже сиділо троє: Фергюс, Джеймс і ще один бородань. Капітан першим спустився вниз і простягнув руку, щоб допомогти дівчині. Вона ледь кивнула, приховуючи тремтіння рук. Х’ю спробувала ступити на мотузку, та занадто довго вагалася. Нога промахнулася — і вона впала прямо на Едгара. Човен хитнуло так, що він набрав трохи води.

— Чортова дівка! Ти хочеш нас утопити?! — закричав Джеймс.

— Заспокойся! — урвав його капітан. — Від неї самі клопоти. Швидше передати замовнику — і кінець справі.

Він посадив дівчину поруч і став зв’язувати їй руки.

— Чого витріщилися? — глянув Едгар на матросів. — Гребіть швидше.

Джеймс невдоволено буркнув, схопив весла й заходився ними працювати.

Дівчина озирнулася. Судно віддалялося, зникаючи в глибині моря.

Попереду здіймався голий скелястий берег. Вони висадилися з іншого боку острова, бо тут їх розшукували, і треба було потрапити в місто непоміченими. Човен винесло на мілину. Фергюс вистрибнув і потягнув його до берега. Едгар допоміг. Діставши з чорного мішка дорожні накидки, він подав їх Фергюсу та Джеймсу.

— Ви йдете зі мною. А ти, як там тебе, залишишся при човні.

З дна мішка він витяг бордовий плащ і простягнув його Х’ю.

— Це тобі. Накинь каптур. І без дурниць. Нас шукають у цьому місті. Якщо бодай писнеш — опинишся на шибениці поруч із нами.

Капітан міцно тримав Х’ю за лікоть. Його пальці впивалися в її шкіру, завдаючи болю. Вона мріяла вирватися з його хватки й утекти босими ногами по холодному піску. Не важливо куди — аби далі від цих людей. Та Х’ю кусала губу й піддавалася його волі.

Вони піднялися слизькими, гострими скелястими сходами.

У порту було людно й гамірно, пахло перегаром, потом і рибою. Ніхто не звертав на них уваги — кожен мав свої справи.

Х’ю зморщила ніс. Тут смерділо ще гірше, ніж у трюмі піратів чи в хліві, сморід душив її, наче невидимі руки стискали шию.

— Швидше перебирай ногами, — суворо прошепотів Едгар, смикнувши Х’ю.

 Дівчина й сама була не проти хутко покинути неприємне місце, але ноги залишалися занадто слабкими, а камінь — холодним і гострим під босою стопою.

Місто вирувало, наче киплячий казан.

Порт Рекст був одним із найбільших міст Великого Херденґа, вражав розмірами, але, звісно, не міг рівнятися красою зі столицею чи з Андаґаром на іншому березі моря — серцем країни демонів.

Вийшовши до вулички з невеликими ятками, Едгар зупинився й дав своїм матросам мовчазний наказ. Ті одразу розчинилися серед натовпу.

Едгар натягнув каптур нижче й, не випускаючи дівчину з пальців, повів її далі, оминаючи великі скупчення людей.

У повітрі стояв гомін: викрики купців, сміх, торги. Х’ю визирала з-під каптура, роздивляючись різноколірні диковинки, які продавали засмаглі чоловіки зі Сходу. Стільки всього гарного й незнаного — того, що вона досі чула лише з розповідей про великі міста.

Вони звернули у вузький провулок. Двері були старі, пооббиті. Едгар постукав.

Деревина заскрипіла.

— Скоріше заходь, — озвався втомлений жіночий голос.

Х’ю штовхнули вперед.

Усередині було тепло, пахло воском і парфумами.

— Ти запізнився.

Масляна лампа наповнювала простір м’яким світлом, кидаючи тіні на червоні шпалери. Біля дверей стояла жінка — висока, струнка, у сукні кольору сухої крові. Її ніс був різкий, мов кинджал, а погляд — ще гостріший.

Агата. Стара знайома Едгара, яка б залюбки власноруч помстилася йому за хитрий характер, але понад усе любила дзвінку монету. Вона кинула зацікавлений погляд на Х’ю й ледь усміхнулася.

— Я ніколи не запізнююсь, Агато, — відповів Едгар.