Розділ 1

Троє спускалися до трюму. Вони голосно глузували один з одного, аж поки один не штовхнув іншого і бородатий товстун гепнувся у воду, що стояла по коліна.

— Ну ти й свиня, Джеймсе, — сказав третій, посміхаючись, і підняв відро, що плавало поверхнею.

Джеймс підвівся. З його лахміття стікала вода. Він почухав бороду і тією ж рукою схопив хлопця, який щойно його «освіжив».

— Як там тебе… Айзеку, більше так не роби.

— Та відпусти його, — втрутився третій, відштовхуючи ще п’яного приятеля. — Тобі б дійсно не завадило б помитися. Від тебе тхне.

— Вибачте, містере Джеймсе, — пробелькотів хлопець тремтячим голосом.

П’яниця знехотя відпустив Айзека, перевівши погляд на товариша.

— Я з ним ще розберуся, — прошипів Джеймс. — Де та шльондра, за якою ми прийшли?

Утрьох вони підійшли до камери. Айзек дістав ключ і вставив його в замок. Клац — і залізні двері скрипуче відчинилися.

На солом’яному ліжку лежала непритомна дівчина. Навіть відкриття дверей не розбудило її.

Деймс зачерпнув відром воду з підлоги й хльоснув по сплячій. Дівчина підскочила від несподіванки, заплутавшись у своєму довгому чорному волоссі. Поки вона не оговталася, чоловік схопив її за волосся і здер з ліжка. Вона пручалась, вирвалася й впала у воду.

— Не можна так із дамами, Джеймсе. Де тебе вчили манер?

— Забув тебе спитати, Фергюсе, — огризнувся той і знову вхопив дівчину, змусивши підвестися. Вона закричала незнайомою для них мовою, розмахуючи руками. — Та заткнись!

Джеймс кинув її в обійми Айзека.

— Тримай цю дикунку, хлопче.

Дівчина накинулася на хлопця, намагаючись вирватися. Айзек розгубився — і вона вислизнула, схопила відро і вдарила ним Джеймса. Удар був слабкий, але розлютив його. Він відповів — сильно, злісно. Дівчина обм’якла, й її підхопив Фергюс.

— Що ти робиш?! Капітан з нас шкуру здере, якщо з нею щось трапиться!

— Вона мене вдарила, — зиркнув Джеймс, витираючи кров з-під носа.

Фергюс перекинув дівчину через плече і пішов нагору.

— Займіться своїми справами. Я подбаю про неї.

Він заніс її до каюти. Свічка на столі освітлювала лише частину приміщення, та й цього вистачало: порожні пляшки з-під рому, компас, розкидані дрібнички.

На стілець біля столу він обережно посадив непритомну дівчину й оглянув її: довге чорне волосся, бліда гладка шкіра, пухкі рожеві губи.

Фергюс не втримався й провів великим пальцем по її вустах. Потім — по шиї, далі до сорочки, оголюючи груди... 

Раптом за дверима почувся гуркіт. Він різко відсмикнув руку й поспіхом залишив каюту, щільно зачинивши двері.

Вії дівчини здригнулися, і вона розплющила очі. Їй було страшно, особливо коли уявила, що могло б статися далі, якби не той шум. Вона вже прийшла до тями й не могла більше прикидатися. Підвівшись, Х’ю оглянула кімнату: велике ліжко, бордові тканини, масивна скриня, ширма. За нею виднілася дерев’яна купіль.

Цікавість узяла гору. Вона підійшла до столу, розглядаючи монети й прикраси. Її увагу привернув медальйон із місяцем.

— Це з Південних островів…

Від несподіванки вона впустила прикрасу. Чоловік стояв так близько, що його подих лоскотав їй вухо. Вона здригнулася й різко відсахнулася, стиснувши пальці на тканині сукні.

— Мене не цікавить, де ви це вкрали.

Він лише засміявся, обійшов стіл і сів у розкішне крісло. Спокійно, з посмішкою, мовив:

— Присядь. Нам треба поговорити.

Х’ю сіла неохоче.

— Ти, мабуть, голодна. Не думаю, що тебе там балували.

Він махнув рукою. З-за її спини з’явився Айзек із тацею, поставив страви й налив вина.

— Залиш нас. Я покличу, якщо треба буде.

Айзек кивнув і вийшов.

— Пригощайся.

Дівчина накинулася на їжу. Коли втамувала перший голод, він знову заговорив:

— Я — Едгар Волтер, капітан цього судна. А ти хто?

— Х’ю Бланш, — хрипко відповіла вона. Поглянула на нього: темне волосся, зібране в хвіст, тонкі риси обличчя. Гарний, хоч і зі шрамом, який навіть додавав йому зваби. Усмішка задоволена, очі блищали. Не юнак, а чоловік років тридцяти.

— Х’ю Бланш, — повторив він, ніби смакуючи ім’я. — Не схожа ти на аристократку. Руки в мозолях… Але хтось заплатив нам великі гроші, щоб ми тебе витягли. То хто ти така?

Х’ю відклала ложку:

— Я просто Х’ю Бланш. Із родини землеробів у Блакитній долині. Ми не багаті: маємо ферму, трохи землі, вирощуємо зерно. Це все.

— Щось ти недоговорюєш, Х’ю, — він схопив її за руку, стискаючи. — Не люблю таємниць. Як ти потрапила на той корабель?

Вона скривилася від болю.

— У Блакитній долині є місто Атрокс. Ми жили самотою. Містом править Перший чаклун. Було тихо, доки не напали чаклуни в чорному. Вони палили, нищили все. Мене забрали... Можливо, ще когось. Але на тому кораблі не було нікого зі знайомих. Посадили в камеру — і тримали там.