Конфлікт розуму та крові

Моїй матері, на превеликий жаль, судилося померти не в пізній умиротвореній старості, коли зморшки на обличчі жінки стають лише благородним свідченням прожитих літ. Ні, доля забрала її в ту пору, коли в її очах ще палахкотів вогонь колишніх пристрастей, а краса, хоч і зворушена першим подихом осені, все ще мала згубну владу над чоловічими серцями. Вона прожила життя дивовижне та насичене тими таємницями, життя, які складають приховану комедію людського буття. Вона знала пристрасть, знала ціну чоловічим клятвам і вміла маніпулювати людськими слабкостями з витонченістю справжнього митця.

І саме в ту фатальну хвилину, коли її душа залишила цей земний світ, у природі знялася майже апокаліптична троща, яка змусила б здригнутися навіть найсухіше та найраціональніше серце. Світ навколо ревів і стогнав, підкоряючись грізним законам руйнації, що завжди супроводжують відхід непересічних натур.

Моя подруга, чия душа зазвичай була скута проявом  фанатичного християнського благочестя, мене дуже здивувала.  Її губи, що зазвичай шепотіли лише псалми, раптом вимовили слова, які прозвучали гірше за святотатство:
— Твоя мати мабуть була відьмою...

Я здивувалася так, як може здивуватися лише людина, що раптово зазирнула в безодню. Почути подібне зухвальство від людини, вихованої на церковних догматах! Але в ту саму мить, коли грім розколов небо над нашим будинком, я відчула, як усередині мене відбулася  лякаюча метаморфоза. То не було просто горе втрати. То було щось значно вагоміше, матеріальніше.

Я нутром — кожною клітиною свого єства, кожним ударом пульсу — відчула, як сутність моєї матері, її незламна воля, її досвід та магічна влада над цим світом наче вселилися в мене. Я більше не була просто слухняною донькою, що оплакує втрату. У мені прокинулася нова сила. Сила жінки, яка відтепер готова сама диктувати свою волю кожному, хто наважиться стати на її шляху.

Дивно, але я не відчувала гіркоти втрати, цієї звичної людської немочі, що зазвичай паралізує волю сиріт. Як можна оплакувати ту, чия присутність стала відчутнішою, ніж за її життя? Моя мати не пішла — вона просто змінила оболонку, і цією оболонкою стала я.

Будучи лікарем, я звикла препарувати цей світ холодним скальпелем логіки та науки. Мій розум, вихований на суворих медичних догматах, судорожно шукав раціональні відповіді. «Як це можливо? Чим це пояснити?» — ставила я собі запитання, дивлячись на бурю за вікном, яка поступово вщухала, залишаючи по собі руїни.

Як науковець, я знаходила пояснення лише частково. Я думала про генетичну пам'ять, про капризи ДНК, яка здатна передавати через покоління не лише колір очей чи форму губ, а й архітектуру нервових зв'язків, глибинні патерни поведінки та навіть спадкові емоційні реакції. Можливо, гормональний вибух від пережитого стресу просто активував ті сплячі ділянки мого геному, які раніше належали їй?

Проте, жоден медичний підручник, жодна теорія клітинної біології не могли пояснити тієї  містичної впевненості, що панувала тепер у моїх грудях. Генетика безсила перед метафізикою. Я розуміла, що маю лише мізерну частку відповідей, тоді як головна таємниця мого нового «я» залишалася закритим сувоєм. Розум лікаря капітулював перед справжнім єством.