Чаклунство Михайла Булгакова

  Ніколи не розмовляйте з невідомими. Особливо якщо  листопадовий туман, що пахне вогкістю та передчуттям першого снігу, уже розчиняє у собі обриси старої дніпровської архітектури, а міський простір стає хиткім і ненадійним.

Попередні сторінки мого життя вимагали важкого, аналітичного пера Оноре де Бальзака — з його прискіпливим препаруванням соціальних станів, фінансових злетів та приземленої людської комедії. Але цей конкретний розділ моєї долі рішуче виштовхав Бальзака за двері й зажадав зовсім іншого автора. Тут, у сирих осінніх сутінках дві тисячі тринадцятого року, на поріг безкомпромісно піднявся Михайло Булгаков — з його філігранним умінням показувати, як у затишний передбачуваний побут смертних людей раптово й безшумно вривається справжнє чаклунство.

До тієї листопадової неділі моє життя котилося спокійними, бездоганно паралельними медичними рейками. Я була заміжньою жінкою, вирощувала дітей, лікувала людей і свято вірила, що навколишній світ влаштований просто й логічно, мов латинський рецепт. Ми навіть завели непорушну, майже патріархальну традицію — кожні вихідні ми з дітьми проводили в маминій квартирі, що мешкала зовсім поруч, у сусідньому кварталі. Світ здавався прозорим. Але це була лише ілюзія, і Булгаков напевно б сардонічно посміхнувся, дивлячись на мою тодішню впевненість.

Моя близька подруга раптом наполегливо зажадала, щоб ми негайно зібралися й поїхали з дітьми. О другій годині дня ми зачинили за собою двері й поїхали. Нас не було всього кілька годин.

Михайло Булгаков колись зазначав, що людські плани — це лише крихкі іграшки в руках вищих сил, і в ту листопадову неділю ця істина розкрилася у всій своїй загадковій красі.

Варто було нам поїхати, як біля маминого під'їзду матеріалізувався автомобіль, і на порозі квартири, крізь глуху, залізобетонну стіну десяти років повного небуття, раптово виник він.

Він приїхав не випадково. На підсвідомому рівні його вела та особлива чоловіча потреба реваншу, яку Оноре де Бальзак вивчав у найнаполегливіших своїх героях. Але в його уявленні за цими дверима ховався головний режисер моєї долі. Всі ці десять років він ніс у собі таємне переконання, що моя мама володіє невидимими нитками моєї волі, і саме її владна рука колись відвела мене від його обіймів. Не заставши мене, він перетворив наш поріг на сцену для вишуканої партитури самоствердження, адресованої тій, кого вважав автором своєї колишньої поразки. Кожна його інтонація, кожен спосіб триматися випромінювали солодке почуття перемоги над обставинами. То був справжній тріумф його гордості перед обличчям  минулого — він прагнув засліпити її своїм новим упевненим світлом і довести, що всі колишні страхи та заборони розсипалися перед його теперішньою силою.

Це було справжнє булгаковське марево, де екран комп'ютера перетворився на відьмацьке дзеркало. Здавалося, тонкі пікселі та світлові промені стали провідниками для прадавньої сили. Мій фокус уваги, застиглий на його обличчі в мережі, пробив діру в просторі, і цифровий образ ожив, підкоряючись невидимому виклику. Сама тканина всесвіту згорнулася в химерний сувій: я дивилася на застиглий кадр, а за сотні кілометрів жива людина раптом зірвалася з місця, ведена цим віртуальним поривом.  Ми розминулися всього на якусь нікчемну мить, наче нас навмисно тримали у паралельних коридорах часу, не дозволяючи зіткнутися обличчям до обличчя, щоб ця магічна загадка залишилася нерозгаданою. Розум застиг у німому заціпенінні перед невідомим...