Анатомія однієї обсесії, або Фатум у тролейбусному вікні

Травень 2003 року входив у свої права з тією пишною розкішшю, яка буває лише на півдні. Дніпропетровськ задихався від цвіту акацій та тополиного пуху, а головна артерія міста — проспект Карла Маркса, який через багато років поверне собі шляхетне ім'я Яворницького, — плавився під першим справжнім теплим сонцем.

 Я їхала у старому, нагрітому за день тролейбусі. Його залізне нутро гуло й здригалося на кожній вибоїні, заколисуючи пасажирів, які, мов персонажі бальзаківських нарисів про провінційне міщанство, куняли від духоти, затиснувши в руках потерті сумки. Вікна тролейбуса були вкриті сірим пилом, але крізь це каламутне скло я дивилася на проспект.

Його мовчазне зникнення перетворило моє життя на суцільне попелище. Психологи пізніше назвали б мій стан важкою руйнівною обсесією, емоційною аддикцією найвищого ступеня. Але тоді я просто згорала. Мій розум, мов у кошмарному сні, по колу прокручував кожну секунду нашого польоту, кожне його слово, і цей невидимий вогонь випалював мене зсередини, залишаючи лише порожнечу. Я була тінню самої себе, затиснутою між брудними сидіннями тролейбуса, що повз угору проспектом.

І раптом, саме в ту хвилину, коли залізна машина порівнялася з офісною будівлею, я побачила його.

Він ішов разом зі своїм другом. Від одного погляду на нього моє серце пропустило удар. Він випромінював таку нищівну абсолютну самовпевненість, що вона здавалася майже матеріальною. Це була не просто впевненість — це була тваринна хижацька гордовитість людини, яка щойно відчула смак першої справжньої влади над обставинами. Він крокував  господарським кроком, його підборіддя було високо підняте, а на обличчі грала посмішка переможця, який збирається підкорити це місто. Здавалося, навколо нього навіть повітря вібрувало від цієї пихи.

    Цей контраст виявився нестерпним. Болісним і  несправедливим ударом під дих. Я згорала,  принижена його мовчанням, розірвана на шматки залежністю у цьому задушливому тролейбусі, і він — що палає тріумфом, ситий, гордий, абсолютно байдужий до моєї трагедії. Мене заділо за живе. Усередині мене, на самому дні моєї пошматованої душі, піднялася якась прадавня, майже відьмацька сила.

Я припала до брудного скла тролейбуса, не зводячи з нього очей, поки машина повільно віддалялася. У цей момент глибокого, концентрованого болю я відчула, як у мені формується дивне абсолютно незрозуміле відчуття. Це не було злісне прокляття, ні. Це було щось набагато страшніше за своєю невідворотністю. Мов таємничий майстер, що прораховує лінії долі, я спрямувала весь свій біль у одну-єдину точку в просторі й подумки вимовила йому вирок:

«Ти заробиш свої такі фатально бажані гроші!  Ти станеш багатим!  Але ти ніколи не зможеш мене забути. Моя тінь переслідуватиме тебе на кожній твоїй вершині».

Сьогодні, через двадцять чотири роки, тримаючи в руках його повідомлення у Фейсбуці, я досі не можу знайти відповіді на одне питання. Що це було тоді? Чи була я просто медіумом, який у хвилину екстремального емоційного напруження підключився до інформаційного поля Всесвіту і просто передбачила його майбутнє, чітко знаючи, що так і буде? 

Чи, можливо, мій біль і моя розбуджена енергія Кундаліні виявилися настільки всемогутніми, що я сама, своїм завуальованим побажанням, закарбувала цей фатум у його долі, змусивши його мільйони стати його особистим прокляттям?