Грім серед ясного неба

  Навколо мене тоді вирував той тип хаосу, який недосвідчені душі помилково називають тріумфом жіночої краси. Чоловіки не просто бігали за мною — вони облягали мою фортецю з азартом завойовників, що прагнуть легкої здобичі. Якщо Оноре де Бальзак у своїй «Людській комедії» описував хижих паризьких левів, які полювали на жінок у салонах Сен-Жерменського передмістя, то моє рідне Дніпро на початку двохтисячних мало своїх, набагато брутальніших хижаків. Це місто широких проспектів, залізобетонного індустріального духу та швидких грошей породило особливий тип чоловіків — самовпевнених, цинічних, звиклих купувати все, до чого тягнулися їхні руки. Моя молодість і привабливість були занадто ласим трофеєм для цих місцевих магнатів, чиї кишені були туго набиті капіталом, а серця залишалися порожніми.

Але в цьому блискучому і водночас небезпечному натовпі прихильників я не знала спокою. Я дивилася на них крізь призму своєї глибокої, вистражданої травми, яка перетворювала кожного залицяльника на потенційного ката. У моїй свідомості міцно вкорінився жорстокий, непохитний патерн — отруйний страх бути використаною. Гроші в руках чоловіків, які проїжджали повз мене на дорогих іномарках дніпровськими набережними, здавалися мені не ознакою стабільності, а зброєю емоційного вбивства. Я була свято переконана: ці багатії прагнуть лише погратися моїми почуттями, наче дорогою порцеляновою іграшкою, щоб потім, наситивши своє пересичене его, байдуже викинути мене на узбіччя життя, залишивши наодинці з почуттям тотальної нікчемності. Їхня пристрасть зчитувалася мною як загроза моєму виживанню. Щоб захистити свою гордість, я оголосила соціуму приховану війну: я тримала чоловіків на безпечній дистанції, сприймаючи їх виключно за ворогів, і завдавала удару першою — залишала їх без жодного жалю, поки вони не встигли використати мене саму.

І саме в розпал цієї затяжної внутрішньої оборони в моєму житті з’явився він — Володя. Він не мав капіталів, які панували в кулуарах цього міста, але володів скарбом значно ціннішим для моєї зраненої душі. Він став для мене емоційним алхіміком, моїм персональним психологом, чиї вуха та серце були відкриті для мене днями безперервно. Ми здійснювали довгі, безкінечні прогулянки повз величні води Дніпра, крокуючи кілометрами набережної, де я крок за кроком розгортала перед ним сувій своїх тривог. Цей чоловік володів рідкісним хистом: він слухав мене без хитрих намірів, без тваринного бажання негайно заволодіти моїм тілом, і ця безкорисливість діяла на мене як цілющий бальзам. На відміну від паризьких інтриганів Бальзака, які вимагали плату за кожну послугу, цей дніпровський мислитель віддавав мені свій час абсолютно задарма, і моя вдячність до нього за цей душевний бартер була безмежною.

Його психологічна підтримка виконала велику тилову місію — вона повністю, раз і назавжди, перекрила для мене фантомну потребу в Леоніді Солярі. Цей чоловік-привид, який боязливо зник, нарешті втратив свій магічний вплив на моє життя. Емоційне тепло мого  друга витіснило отруйні спогади про Соляра, як свіжий степовий вітер з-над річки виганяє нічний туман із кімнати. Я повністю переключилася.

Для мене, яка панічно боялася чоловічого підступу, цей зв’язок став єдиною безпечною гаванню серед штормів великого міста. Тут мене не намагалися купити, підкорити чи зламати. Бачачи таку безмежну відданість і колосальну емоційну близькість, яка для мене завжди важила більше за будь-які багатства світу, я вперше опустила зброю. Я почала свідомо будувати плани на майбутнє з цією людиною, щиро вірячи, що знайшла той рідкісний фундамент із безпеки, на якому я можу квітнути, не боячись опинитися раптово розбитою на друзки.

  Життя має свій власний, часом жорстокий іронічний сценарій. Саме тоді, коли Володя, затамувавши подих, відкрито зізнався мені в коханні, доля завдала удару звідти, звідки я найменше чекала. Цей момент мав стати початком мого нового спокійного життя, але він перетворився на театральну сцену, де декорації руйнуються в одну секунду.

Случився збіг, гідний найдраматичніших сторінок "Людської комедії". У той самий час, коли моє серце нарешті повірило в безпечну гавань, до будинку моєї матері без попередження приїхав він. Леонід Соляр.

Ця звістка впала на мене, наче грім серед абсолютно ясного дніпровського неба. Минуло більше року з нашої останньої зустрічі — року, протягом якого я випалювала його образ зі своєї душі, ретельно оминала будь-які згадки про нього і вважала, що ця сторінка спалена дотла. Його поява була не просто несподіванкою, вона була емоційним насиллям над моїм щойно здобутим спокоєм.

Я стояла перед цією новиною в цілковитому оціпенінні, не здатна збагнути ні його мотивації, ні цілі цього візиту. Я була свято переконана, що він давно зробив свій вибір. Він обрав інші стосунки замість мене — офіційні, легальні в очах світу, закріплені штампами. Так, під час наших рідкісних розмов він скаржився, що той його союз нещасливим. Але я вважала його вибір остаточним і нормальним.

І ось цей привид, цей Леонід Соляр, чиє ім'я я вчилася забувати, знову матеріалізувався в моєму просторі. Він приїхав не до мене — він з'явився на порозі моєї матері, наче хитрий стратег, який намагається захопити фортецю через таємний хід. Мій мозок відмовлявся вірити в те, що відбувалося. Це був справжній психологічний шок, момент тотального хаосу, коли минуле, яке я вважала мертвим, раптово протягнуло свої руки до мого теперішнього, руйнуючи ту тендітну емоційну будівлю, яку я так бережно зводила.