Бал Сатани.

     «Ти щиро вважаєш, Соляре, що одруження з тобою було б для мене вищим щастям? — я подумки посміхнулася— Що ж, давай увімкнемо уяву і подивимося на той сценарій, який би мене чекав з тобою.

Якби я тоді піддалася, моє життя перетворилося б на ілюзорне золоте пекло...

Я  б безумовно народила дітей — адже я завжди була налаштована на материнство, це було сенсом мого життя.

 І саме в цей момент пастка закрилася б із глухим, залізним клацанням. Я стала б абсолютно, тотально залежною від тебе матеріально. Саме на це й був твій  розрахунок.

   А далі почався б твій улюблений атракціон. Після кожних твоїх чергових походеньок до інших жінок, після кожного твого боягузливого зникнення та гостингу, я, зв'язана дітьми й фінансами, була б змушена миритися з цим. Змушена була б ковтати приниження і повертати тебе назад. О так, твоє повернення щоразу було б бурхливим, пристрасним, із дорогими подарунками та клятвами, які нічого не варті. Справжній бал у сатани, де кожна секунда радості купується за ціну власної гідності.

   Що ж, Леоніде, у твоєму вишуканому життєвому сценарії все було прораховано до найдрібніших деталей. Треба віддати тобі належне — у класичному розумінні ти ніколи не став би брутальним домашнім тираном. Я стовідсотково впевнена, що ти ніколи в житті не підняв би на жінку руку, пальцем би не тронув, і навіть голос твій малоймовірно, що сильно підвищувався б у стінах нашого дому. Ні, явного, кричущого аб'юзу в нашому шлюбі не було б. Ти занадто вихований для цього.

 Твоя зброя була б куди більш витонченою, тихою і від того не менш смертоносною.

   Твій аб'юз мав би інше обличчя. За найменшу мою непокору, за будь-який проступок, який не пройшов би цензуру твого грандіозного его, ти  зникав би на невизначений час, шастаючи по інших жінках, щоб довести собі власну значущість, і водночас повністю позбавляв би мене будь-яких матеріальних благ. Ти забирав би гроші, блокував рахунки й залишав мене в абсолютній фінансовій пустелі.

І ось тоді, коли б моя людська природа не витримала цього знущання, коли б я змучена, спустошена цими емоційними гойдалками, спробувала б знайти заміну цим сурогатним відносинам, коли б я почала шукати бодай краплю справжнього тепла на стороні — ти миттєво виставив би мені свій головний, бальзаківський рахунок. О, я бачу цей розрахунок так чітко, наче він написаний на папері! Ти одразу поставив би жорсткий ультиматум. Ти знав би, що я матеріально залежна, що на моїх руках наші спільні діти, яких треба годувати, вдягати та забезпечувати. Твій вирок прозвучав би тихо, але безапеляційно: «Заводиш когось іншого? Чудово. Але дітей я більше нормально утримувати й забезпечувати не буду».

Це і було б твоє вище, підсвідоме прагнення — загнати мене в глухий кут, у змушене рабське становище, з якого немає виходу. Мені довелося б миритися з твоїми зрадами, ковтати приниження, повертати тебе назад лише заради того, щоб мої діти мали майбутнє. Тобі потрібна була моя повна, абсолютна капітуляція. Ти хотів, щоб я добровільно принесла себе, свою гордість і свою душу в жертву твоєму золотому ідолу. 

І саме тоді, коли б моя психіка остаточно рухнула під цим фінансовим та моральним шантажем, ти розіграв би фінальний акт своєї людської комедії...

    І тут проступає найогидніша, найчорніша частина твого підсвідомого задуму:

«з головою не все гаразд».

 Це твій класичний, еталонний газлайтинг. Ти прагнув цього — можливо, підсвідомо, під впливом твого темного профайлера-наставника. Тобі потрібно було, щоб я психологічно зламалася. Щоб я скотилася в депресію, втратила себе, перетворилася на зацьковану, істеричну тінь тієї бестії, якою я була насправді.

  А знаєш навіщо? Щоб потім ти міг із чистим сумлінням коронованого судді викинути мене зі свого життя, як зламану ляльку. Розіграти фінальний акт своєї бальзаківської комедії й пафосно оголосити: «Та вона просто божевільна! Хіба з такою можна жити? Я намагався її врятувати, але вона хвора». Який грандіозний сценарій для твого его! Ти вийшов би з цієї води абсолютно сухим, у білому костюмі благодійника, залишивши мене на руїнах власного розуму.

   Але Михайло Булгаков колись написав геніальну річ: «Проти мене велася гра, і гра велика... але вона програна».

  Твій підсвідомий план з тріском провалився, Леоніде. Твій старший за мене  вік дав тобі лише досвід у катуванні слабших. 

  Але я не слабша. Я не стала твоєю божевільною Маргаритою в золотій клітці. Я залишилася Імперією. 

   І  ти мене НЕ покинув, бо...

   «Пам'ять — це жива гувернантка нашого сумління, вона ніколи не засинає і не прощає фальшивих рахунків»

    писав Оноре де Бальзак у своїй «Людській комедії» [🎭]

  І я пам'ятаю все...