Я повертаюся до Оноре.

  У людській комедії нашого століття сценарії пишуться не в блискучих паризьких салонах Сен-Жерменського передмістя і не в затишних провінційних маєтках Турені, а на холодних мерехтливих екранах смартфонів. Проте людські пристрасті, дріб'язкове марнославство та трагічні помилки серця залишаються незмінними від часів, коли великий Оноре де Бальзак уперше вмочив своє перо в чорнило, щоб анатомувати суспільство.

   Повідомлення прийшло пізно ввечері, коли тиша зазвичай змушує людину скидати повсякденні маски. На екрані світився фейковий акаунт. Ім'я, яке вибрав для себе мій гість, було  — Леонід Соляр. Для мене за цим вигаданим фасадом миттєво проступили знайомі, майже забуті риси людини, яку я знала двадцять років тому.

Був час, коли цей чоловік ще володів розкішшю бути вразливим. У ті далекі дні нашого короткого, але яскравого роману його нарцисизм був лише тонкою, крихкою мушлею, крізь яку пробивалася жива, здатна кровоточити душа. Він міг ніяковіти, міг щиро страждати від непевності й шукав у моїх очах підтвердження власної цінності.

Але двадцять три роки — це величезний термін для того, щоб під дією правильних токсинів людське серце повністю покрилося залізобетонним панциром. Леонід Соляр повернувся у моє життя не як старий друг чи розкаяний коханець, а як абсурдний суддя, що приніс із собою вигадану драму.

      Він написав мені історію, яка своєю вульгарністю та парадоксальністю вразила б самого Бальзака. Соляр із пафосом оповідав, як «покохав шльондру, але прийняв вольове рішення не бути з нею. Мета цього віртуального перформансу була прозорою як скло — нарцитична спроба зробити мені боляче, а головне — довести, що це саме він колись, двадцять років тому, зробив вибір піти й залишити мене. Тепер, ставши багатим підприємцем, мільйонером, якого багато хто вважає «королем життя», він відчував потребу повернутися до єдиної жінки, чийого прямого й грубого відшивання панічно боявся. Йому потрібно було переписати історію у своїй голові, щоб його кришталеве, грандіозне его нарешті отримало омріяний спокій.

Дивлячись на ці рядки, я чітко бачила перед собою класичний дует із роману «Батько Горіо». Мій Леонід Соляр пройшов точний, крок за кроком, шлях Ежена де Растіньяка. Наївний провінціальний юнак, який колись мав серце, потрапив під абсолютний, руйнівний вплив свого особистого Вотрена. У житті Леоніда цим демонічним наставником став його найближчий друг Вадим.

Вадим був чистокровним представником темної тріади — людиною, в якій будь-які прояви емпатії чи жалю були випалені дощенту, здається, ще в ранньому дитинстві. Його характер гартувався серед суворих, димних і жорстоких промислових краєвидів Кам'янського. Саме там, серед сірих вулиць та залізних законів виживання, Вадим виніс свою головну життєву аксіому: у цьому світі немає місця любові, є лише маніпуляція, розрахунок і здатність жити за рахунок інших, як професійний альфонс. Тридцять років цієї міцної дружби стали для Леоніда школою повільної емоційної смерті. Він дивився на Вадима як на ідеал сили, копіював його хижі звички, його холодні профайлерські трюки, його техніки гостингу та хуверингу, сподіваючись стати таким же невразливим титаном.

   Леонід досяг свого — він побудував фінансову імперію, став грандіозним нарцисом, перед яким заіскують підлеглі. Але Вотрена з нього так і не вийшло. І в цьому полягала його найбільша людська удача та водночас його головна трагедія. Бездушні роботи не створюють фейкових акаунтів через двадцять років розлуки. Абсолютно холодні маніпулятори не вигадують абсурдних байок  Цей візит був не виявом його сили, а глухим, затиснутим криком його крихкого я, яке досі б'ється під товщею капіталу та фальшивого блиску.

Він просто людина, яка фатально помилилася дверима, обравши чужу темну матрицю замість власного життя. 

Я не відчувала до нього гніву, який зазвичай притаманний ображеній жінці. Як автор, як бестія, що бачить людей наскрізь, я відчувала лише глибоке бальзаківське розуміння цієї драми. Людська комедія Леоніда Соляра тривала, але в цій главі він більше не міг диктувати мені свої умови.