Ціна невдалої розпусти.

   Фортуна, яка так безжально грала з гордістю Тетяни, цієї ночі вирішила подарувати дівчатам дієвий порятунок. Крізь листя кущів вони побачили тьмяні жовті вогні — то була випадкова, неймовірно запізніла міська маршрутка, що самотньо повзла порожньою дорогою. Не гаючи ні секунди, Тетяна й Лариса вискочили зі своєї хованки, відчайдушно замахали руками і буквально заскочили в салон, щойно водій натиснув на гальма. Запах дешевого пластику та засмальцьованих сидінь «Богдана» здався їм у ту мить солодшим за пахощі сандалу у розкішній азіатській катівні, яку вони щойно залишили.

Маршрутка вивезла їх із зони небезпеки, але її рейс був останнім і коротким — вона довезла дівчат назад до великої артерії лівого берега, проспекту Правди (який через роки отримає назву Слобожанський проспект). Тут, на широкому й напівтемному проспекті, автобус зупинився остаточно: далі в центр через міст він не їхав. Дівчата вийшли на порожній тротуар. Проблема того, як перетнути Дніпро і дістатися дому, здавалася їм нікчемною порівняно з пережитим жахом, аж поки нічну тишу не розірвав знайомий, важкий гуркіт потужного двигуна. 

Просто біля них, різко скинувши швидкість, зупинився той самий чорний Mercedes S-класу.

Двері з гуркотом розчинилися, і на асфальт проспекту ступив розлючений господар життя. Навіть Бальзак, з його вмінням описувати найбрудніші людські афекти, завагався б перед реалістичним змалюванням тієї тваринної люті, що викривила обличчя чоловіка. Все  підказувало студенткам: перед ними людина в стані хімічної вседозволеності, від якої можна чекати абсолютно всього, навіть брутального фізичного насильства.

Тетяна й Лариса заціпеніли. Фізіологічний страх паралізував їхні тіла; у них буквально перехопило подих від передчуття, що зараз їх  як у "Дванадцяти стулах" «будуть бити, можливо, навіть ногами»  прямо на нічному проспекті. Вони стояли з блідими, переляканими обличчями, безпорадні й беззахисні перед цією нічною силою.

Чоловік підійшов майже впритул. Його голос, зірваний на дикий, брутальний ор, розрізав тишу Слобожанщини:
— Ви що, вівці, взагалі попутали?! Так справи не робляться! 

Він вилив на них увесь бруд свого розчарованого его, кожне його слово було ударом по тій витонченій гордості, якою Тетяна пишалася ще кілька годин тому. Проте, випустивши пару і зрозумівши, що ці залякані дівчата вже не становлять для нього жодного  сексуального інтересу, він плюнув на асфальт, круто розвернувся, сів у машину і з вереском шин зник у темряві.

Дівчата видихнули з таким полегшенням, наче смерть пройшла за міліметр від їхніх скронь. У Тетяни всередині все колотилося, серце заходилося в шаленому ритмі, а коліна підкошувалися. Щоб хоч трохи прийти до тями, сховатися від зловісного місця та знайти транспорт на правий берег, вони швидко перейшли проспект на інший бік. 

І нове випробування з’явилося майже миттєво, спочатку маючи вигляд повторного кошмару. До зупинки  під’їхав великий дорогий автомобіль. У нічному світлі ліхтарів дівчатам здалося, що це повертається їхній кат — та сама марка, той самий темний силует. Серце Тетяни обірвалося в безодню: «Все, це кінець. Куди бігти? Де ховатися на цьому голісінькому проспекті?» Паніка сягнула свого апогею. 

Але коли тоноване скло плавно опустилося, замість перекошеного від люті обличчя вони побачили двох спокійних, солідних чоловіків середнього віку. В їхніх поглядах не було тієї хижої брутальності, лише легка зацікавленість двома самотніми красунями на нічній дорозі.

— Дівчата, що ви тут робите так пізно? — спокійно запитав один із них. — Давайте ми вас підкинемо до центру. Ця несподівата шляхетність після щойно пережитого пекла здалася їм благословенням. Не роздумуючи про можливі наслідки, керовані єдиним бажанням опинитися якнайдалі від цього проспекту і нарешті переїхати міст, Тетяна й Лариса відчинили двері й сіли в салон. Машина м’яко рушила, несучи їх крізь нічні вогні Дніпра назад до безпечного, цивілізованого центру міста.

   Дорога м’яко котилася нічним містом. Два незнайомці, які врятували дівчат із завіси  страху на Слобожанському проспекті, виявилися напрочуд галантними компаньйонами. Вони щойно успішно завершили якусь велику комерційну угоду й перебували в тому стані добродушного піднесення, коли чоловікам хочеться ділитися своїм тріумфом із усім світом.
— Дівчата, у нас сьогодні великий день! — усміхнувся той, що сидів на пасажирському сидінні. — Відсвяткуйте з нами. Поїхали на Перемогу, в «Фантазію»? 

Попри те, що Тетяна й Лариса все ще внутрішньо здригалися від пережитого кошмару, пропозиція здалася їм рятівним колом. Їм обом було необхідно вдихнути іншого, спокійного повітря, щоб вимити зі свідомості брудний присмак азіатської сауни та крики одурманеного водія Mercedes. Вони погодилися.

Славнозвісне кафе «Фантазія» на Перемозі зустріло їх затишком, який у ті роки вважався ознакою гарного тону. Тут не було агресії. Під м’яким світлом закладу, за розмовами про дрібниці, час потік повільніше. Студентки потроху оговтувалися. Лариса, швидко повернувши своє фірмове кокетство, невимушено підтримувала світську бесіду, а чоловіки, без жодного натяку на брутальність чи ниці наміри, просто насолоджувалися компанією двох красивих дівчат. Це була майже буржуазна ідилія, що тривала майже до середини ночі.

Коли годинник перетнув глуху нічну межу, джентльмени, як і обіцяли, завезли подруг назад на правий берег — на проспект Гагаріна, прямо до сірих стін студентського гуртожитку.

Лише опинившись у знайомому Тетяна відчула, як її наздогнала справжня втома. Усе її єство — весь її вищий інтелектуальний гарт — повстало проти подій цієї ночі. Вона раптом чітко побачила, що її «кришталевий трон абсолютної монархії» — це лише крихка ілюзія, яку ледь не розтоптала реальність. Маятник хитнувся занадто близько до бруду.

Вона зупинила Ларису біля дверей кімнати. В її очах уже не було колишнього демонічного блиску вседозволеності, лише глибока, зріла тривога.
— Ларисо, послухай мене, — тихо, але надзвичайно твердо сказала Тетяна. — Нам треба зупинитися. Давай припинимо це все. Мабуть, досить. Ти ж бачиш...  Це межа.