Тріумф крізь роки.

— Таню,  що з тобою не так? — голос Лариси, розігрітий нічним повітрям і дорогим алкоголем, прозвучав не просто як запитання, а як докір усій тій блискучій каруселі, яку вони крутили. — Чому ти постійно бортуєш цих  кавалерів? Там же такі класні пацани! Гроші, тачки...

Лариса, як і більшість провінційних прагматиків, судила про світ виключно зі своєї  дзвіниці. Її обурення не було актом щирої турботи про подругу; о ні, тут крився набагато глибший, бальзаківський егоїзм. Поруч із Тетяною, яка поводилася наче демонічний режисер нічного хаосу, Лариса підсвідомо відчувала дискомфорт.

Цей вічний стопор подруги за крок до фіналу змушував Ларису думати, ніби Тетяна просто корчить із себе недосяжну ікону праведності, тим самим виставляючи розкуту поведінку самої Лариси у вельми непривабливому світлі. Для Лариси це виглядало лицемірством: розважатися на повну, споживати ресурси чоловіків, але залишати за собою маску святої. Вона не могла збагнути, що внутрішній зсув Тетяни не мав нічого спільного з міщанською мораллю.

Витримавши паузу і намагаючись намацати твердий ґрунт для власного виправдання, Лариса вирішила діяти хитро, здалеку, наче досвідчений дипломат на таємних переговорах. Вона примружила очі й напівпошепки, ніби вивідуючи державну таємницю, запитала:
— Слухай... а як ти взагалі ставишся до жінок... ну, які беруть від чоловіків дорогі подарунки за інтимну близькість? Ну, ти розумієш, про що я.

Тетяна навіть не поворухнулася. Її обличчя залишалося абсолютно спокійним, а погляд — байдужим до суспільних ярликів.
— Я ставлюся до цього абсолютно спокійно, — відповіла вона з тією залізобетонною впевненістю. — Це особиста справа кожної жінки. Якщо обох усе влаштовує, я не бачу в цьому жодного гріха чи проблеми.

Ця відповідь стала для Лариси зеленим світлом, актом довгоочікуваної амністії. Полегшено зітхнувши, вона нарешті наважилася на повну відвертість і виклала свої карти на стіл. Почала розповідати, як свідомо їздила з багатими чоловіками в інші міста, як приймала від них коштовні дарунки та гроші за свій час і прихильність. Вона чекала від Тетяни бодай тіні осуду чи здивування.

Проте Тетяну це не збентежило ні на грам. Навпаки, її аналітичний розум миттєво оцінив ситуацію з вигідного ракурсу. «Ну й класно, — подумала Тетяна, — ця дівчина позбавлена  комплексів, а отже, з нею можна продовжувати цей божевільний, яскравий кураж».

Оскільки Лариса завжди добровільно визнавала лідерство Тетяни, бігала за нею як вірна тінь і дозволяла їй повністю керувати цим парадом нічних пригод, така відвертість лише зміцнила їхній тандем. Тетяні це навіть сподобалося — мати поруч зрозумілу, передбачувану та легку на підйом супутницю, яка не обтяжувала спільні розваги зайвою рефлексією.

У цей момент Тетяна вперше за довгі роки відчула, що має повне, задеклароване право на цей внутрішній вибух. Позаду залишилися роки каторжного, майже рабського навчання у школі, де вона вигризала кожну оцінку ціною власного дитинства. Позаду був четвертий курс університету, де так само вчилася на знос, місяцями не бачачи нормального сну, віддаючи всі сили сухій науці та виснажливим сесіям.

Цей нічний 2005-й рік став її законною компенсацією. Вона відривалася за весь той час, коли її однолітки гуляли, а вона сиділа над книжками. Вона вважала свій цинічний, яскравий кураж абсолютною нормою — справедливою платою, яку вона нарешті могла собі дозволити взяти від цього міста, що лежало у її ніг.

   Якось під час одного з таких безтурботних рейдів, коли вечірній проспект Дніпра дихав сумішшю липового цвіту та вихлопних газів дорогих іномарок, дівчат застала зненацька суто прозаїчна, але невідкладна потреба. Навіть королевам нічного куражу іноді доводиться спускатися з небес на землю заради банальних людських потреб. 

— Ходімо сюди, — кинула вона Ларисі, впевнено повертаючи до  дверей будівлі, повз яку вони саме проходили. Це місце не було випадковим.  Вбиральня, куди вони зайшли, була далекою від міщанських уявлень про громадські туалети–бездоганно прибрана.

Довгий, вузький коридор вів до кабінетів, а на самому вході, за масивним столом, сиділа вахтерка —  жінка з тим особливим, проникливим поглядом людини, яка роками спостерігає за кожним, хто проходить повз. Тетяна миттєво зловила її погляд. На обличчі вахтерки відбилася настільки складна, неоднозначна гама емоцій, що її не зміг би описати жоден підручник із психології.  Куточки її губ розпливлися в такій промовистій усмішці, що Тетяні не потрібні були слова. Її впізнали. Безпомилково і миттєво.Пройшло більше ніж півтора року, майже два роки з того часу, як Тетяна переступала цей поріг. Лише декілька разів вона тут була.  Але цього виявилося достатньо, щоб її образ намертво врізався в пам'ять місцевого персоналу.Тетяна йшла далі коридором, а в її голові з бальзаківською швидкістю прокручувалася грандіозна картина минулого. Вона згадала все. Зрозуміла, яку шалену, незабутню рекламу вона зробила одному з цих  бізнесменів, який приймав її у своєму кабінеті. 

«О так, — з іронічним тріумфом подумала Тетяна, дивлячись на своє відображення у великому дзеркалі, — я була тут справжньою зіркою».Вона не просто пройшла повз, вона залишила тут незабутній  слід у людській пам'яті, який не змогли стерти ні час,  ні нові обличчя.