Хто тримав свічку, або Де закінчується жіноча свобода?

  Але над усією цією круговертю нічних розваг, шалених швидкостей та легковажних парі завжди витала одна грозова хмара — невидима, але майже відчутна. Це був Соляр.

Людина, яка піднялася з самих низів і заснувала власну транспортну імперію у Дніпрі, сьогодні почувалася абсолютним, беззаперечним володарем. Гроші, здобуті завдяки залізній волі, та рідкісний, хижий талант маніпулювати людською психологією, перетворили його на грандіозного нарциса. Йому справді варто було віддати належне — він створив свій капітал з нуля, підкоривши собі хаотичні маршрути великого міста. Проте ця влада зіграла з ним злий жарт, який Бальзак так часто описував у своїх романах: Соляр щиро повірив, що багатство дає йому право посісти трон судді й виставляти оцінки всьому світу виключно зверху вниз.

Уже чверть століття цей чоловік залишався болісно, фанатично небайдужим до Тетяни. Він ніколи не випускав її з-під свого невидимого контролю. Навіть не бачачись роками, через складні лабіринти тріангуляцій,  спільних знайомих та соціальних мереж  він продовжував ревно стежити за кожним її кроком. І тепер, дізнавшись про її розкуту поведінку, про цей кураж та нічні пригоди без жодних докорів сумління, його ображене чоловіче его та гординя вибухнули б одним єдиним, брудним і безжальним словом — шльондра.

Для нього, як для класичного патріахального чоловіка, вільна жінка, яка посміла бути щасливою без його дозволу, автоматично ставала загрозою.

Але тут і крилася найбільша іронія цієї людської комедії. Чи мало це слово хоч якесь значення для самої Тетяни? Велич її нинішнього стану полягала в тому, що величний трон Соляра і фінансовий та психологічний вплив закінчувався там, де починалися кордони її особистого простору. Він не був їй ні чоловіком, ні батьком, ні братом, ні навіть керівником.

  Цей період у житті Тетяни, оповитий туманом нічних вогнів, шалених швидкостей та легковажних парі, назавжди залишиться для стороннього ока загадкою. То була коротка, але сліпуча епоха її абсолютного куражу. Вона нарешті відчула себе справжньою королевою краси — жінкою, чия розкутість не мала кордонів, а внутрішня свобода межувала із зухвалістю. Вона більше не просила у цього світу дозволу на щастя; вона брала його сама, сповна насолоджуючись своєю молодістю.

Але людська комедія влаштована так, що за кожним святом життя із темних кутків завжди спостерігає заздрість. Головне питання, яке постає перед кожним, хто намагається аналізувати людські вчинки, звучить просто: чи тримали чоловіки на кшталт Соляра свічку біля її ліжка, щоб мати бодай якесь право таврувати її цим брудним словом? Чи, можливо, для їхнього уразливого его було цілком достатньо самого факту, що вона просто посміла вільно спілкуватися з іншими чоловіками?

Тут ми неминуче стикаємося з однією з найдавніших і найлицемірніших загадок суспільної моралі. Де саме пролягає та невидима, але фатальна межа? У який саме момент у хижому чоловічому сприйнятті жінка втрачає свою недоторканність і перетворюється на ту, кого вони так легко називають «шльондрою»?

Чи стається це тоді, коли вона просто дозволяє собі невимушену розмову й обмін поглядами з протилежною статтю? Чи тоді, коли в полоні нічного куражу вона погоджується на легкий, ні до чого не зобов'язуючий флірт? Або, можливо, ця межа перетинається під час палких обіймів та поцілунків у напівтемряві дорогого авто? Чи законсервоване у своїй гордині суспільство починає діяти лише тоді, коли жінка остаточно переступає поріг чужої спальні?

Ця образа, цей затасканий, віками використовуваний чоловіками ярлик, насправді ніколи не описував поведінку самої жінки. Він завжди був лише дзеркалом чоловічого безсилля. Для нарциса, який втратив контроль над своєю жертвою, будь-який  крок жінки у бік власного задоволення — це вже злочин.

    Але якщо відкинути поранену гординю одного дніпровського магната, як дивиться на це решта світу? Де для всього іншого людського загалу закінчується природна жіноча свобода і починається те, що провінційні моралісти вважають падінням?

Які закони керують цим невидимим судом суспільства? Чи здатна сучасна людина щиро захоплюватися жінкою, яка бере від життя все, не озираючись на патріархальні забобони, чи в кожному з нас досі живе той самий середньовічний суддя, готовий кинути камінь у будь-кого, хто вирвався із загального суспільства? Де пролягає та тонка психологічна межа в уявленні кожного, хто спостерігає за цією драмою: чи має право жінка на свій особистий, егоїстичний кураж, чи її доля — вічно нести хрест колишніх правильних ідеалів та чужих очікувань?

  Ця образа, цей затасканий, віками використовуваний чоловіками ярлик, насправді ніколи не описував поведінку самої жінки — він завжди був лише дзеркалом чоловічого безсилля. Для нарциса, який втратив контроль над своєю колишньої жертвою, будь-який її крок у бік власного задоволення — це вже бунт, який заслуговує на страту. Але звідки береться це глухе, вікове коріння мізогінії, що так міцно проросло в умах чоловіків на кшталт Соляра? Чому засліплене гординею суспільство вважає абсолютно природним, коли чоловік задовольняє свої фізіологічні потреби, перетворюючи власні розваги на символ сили чи невинну забаву, яка не заслуговує на жоден осуд? Чому його пристрасті сприймаються як право завоювання, тоді як жінка, підкоряючись тій самій природній фізіології, миттєво стає об'єктом зневаги та таврування?

Де ховається логіка цього лицемірного світу, де чоловік дозволяє собі все, але вимагає від жінки вічного чернечого самозречення та покори? Хто дав право цим самопроголошеним володарям життя вирішувати, що жіноче тіло та жіноче бажання мають належати лише кабінетним законам їхньої власної нудної моралі? Чи є цей брудний ярлик «шльондри» чимось більшим, ніж просто панічним страхом чоловіка перед жінкою, яка усвідомила свою автономію і більше не потребує його дозволу на радість?