Розділ 2. ГОЛОВНЕ - ЗБЕРЕГТИ КОРІНЬ

Розділ 2. ГОЛОВНЕ - ЗБЕРЕГТИ КОРІНЬ

Дідько, таксі! 

Біля невисокої огорожі машини з шашечками вже не було. У додатку, мабуть, висіло сповіщення про списання штрафних коштів. Ну й нехай! Не до нього зараз. Зараз треба зрозуміти, що робити, куди йти. І десь заховатися. Від них, від світу, від себе. 

Бездумно я звернула на вузеньку стежку до затишного куточку в кінці двору. Зимові кущі трохи схилилися під важкістю вологого снігу. За ними лавочка. Ох, мої ноги!

• Гарного деньочку! - почулося десь збоку. Поринувши в свої думки, я ледь не підскочила, різко повернулася і побачила Михайловича, що ловко орудував лопатою, відгрібаючи сніг від зливних канавок.
• Вітаю Вас, - відповіла вже майже не володіючи собою. - Я.. посиджу тут…

Спіймавши уважний погляд двірника на своєму обличчі, зрозуміла, що гарячі сльози вже прокладають доріжки по моїх холодних щоках. Не плакати! Не маєш права! В тебе малюк! Було б за ким! Думки, наче командири на плацу, віддавали команди роз’ятреним почуттям, але хто б їх слухав! На лавочку приземлилися брезентові рукавиці Михайловича.

• Дошки мокрі, Ксеніє Сергіївно! Присядьте на них.

Я безсило опустилася на жорстку тканину

Михайлович мовчки кивнув, підсунув ближче до моїх ніг шматок якогось старого картону, щоб не тягнуло холодом від землі, і знову взявся за лопату. Ритмічний звук — шарк-шарк — якось дивно заспокоював. Не було ніяких зайвих запитань, співчутливих зітхань чи порад. Він просто дав мені видихнути.

— Дякую, Михайловичу, —мій голос ледь тремтів. 

— Еге ж... — пробурмотів він, не припиняючи роботи. — Весна все одно прийде скоро, хоч поки зима зуби скалить. Нічого, Ксеніє Сергіївно. Вода зійде, земля просохне. Головне — корені не заморозити. Дерево -  воно ж як? Зверху віти обірвеш, а корінь міцний залишиться — знову зазеленіє. Аби поранення не загноїлося.

Я різко підняла голову. Його слова пролунали настільки влучно, ніби він знав усе. Хоча, звісно, не знав. За стільки років у цьому будинку він бачив нас тисячу разів: ось ми з Максимом виходимо з машини, усміхнені для чужих очей; ось я сама тягну важкі пакети з продуктами; ось поспішаю на зустрічі... Михайлович бачив усе краще за будь-кого, бо завжди був поруч, коли інші дивилися крізь мене.

Я торкнулася пальцями шиї. Там, де ще вчора красувався срібний пташок-подарунок, лишився лише ледь помітний слід на шкірі. І він саднів…

Аби корінь залишився міцним...

Я заплющила очі й глибоко вдихнула вологе, уже по-весняному свіже повітря. Зламаний підбор більше не здавався катастрофою. Рукавиці Михайловича пахли чистим снігом, хлібом і чимось абсолютно домашнім — тим, чого в цьому «родинному гнізді» у мене ніколи не було.

— Михайловичу, — тихо покликала я. 

— Агов? — він зупинився, спершись на держак лопати.

 — А ви... ви не знаєте, чи здається зараз квартира в нашому районі? Ну, так щоб тихо... і щоб власні стіни?

Старий двірник лукаво примружив очі, витер лоба долонею і посміхнувся в сиві вуса: — Знайдеться, Ксеніє Сергіївно. Для хороших людей завжди знайдеться. І навіть із балконом на сонячний бік.

Я вперше за цей день відчула, як угору тягнеться невидимий, але міцний паросток. Я не буду ховатися. Я буду жити. Гру закінчено, але життя триває. У мене під серцем капітал, який я маю захистити. Першочергове завдання — знайти адвоката з сімейного права. Корпоративні юристи нашої фірми лояльні лише до Максима, вони перекриють мені доступ до рахунків за першим його кивком. Мені потрібен хтось сильний, зубатий, не пов'язаний із будівельним сектором міста.

• Може, ще щось? - спитав старий.

Я мимоволі посміхнулася:

• Ви і так робите для мене надзвичайно багато! Мені б ще адвоката з сімейного права, але навряд чи Ви маєте такого знайомого.

Михайлович швидко і гостро поглянув на мене і ніби мимохідь вимовив:

• Я не маю такого знайомого, але знаю, хто має. Треба подзвонити, може і Ви матимете… - двірник якось хитро посміхнувся.

Діставши з кишені потертий телефон, чоловік знайшов потрібний контакт і набрав виклик.

Телефон у його руках ледь помітно тремтів від морозу чи старості, але гудки йшли довго і настирливо. Я сиділа на брезентових рукавицях, затамувавши подих. У цей момент весь пафосний світ Максима, його корпоративні війни, дорогі автомобілі та холодні будинки здавалися чимось далеким і несправжнім. А справжнім було це ранкове обледеніле подвір'я, запах снігу і старий двірник, який раптом виявився чимось більшим, ніж просто людиною з лопатою. 

Нарешті в динаміці пролунав низький, спокійний, але напрочуд владний чоловічий голос:

— Слухаю вас, майстре. Щось сталося? Вам потрібна допомога? — у цьому голосі відчувалася щира повага до старого двірника, але водночас і залізна дистанція людини, яка керує величезною імперією.

— Вітаю, Феліксе, — м'яко відповів Михайлович. — Зі мною все добре. Але тут допомога потрібна одній хорошій людині. Жінці. Її звати Ксенія Сергіївна. Опинилася в дуже скрутній ситуації через зраду чоловіка, і, судячи з усього,.. - Михайлович коротко зітхнув і знову швидко поглянув на мене, - там серйозний поділ великого будівельного бізнесу попереду. Корпоративні юристи гратимуть проти неї. Їй потрібен твій найкращий адвокат із сімейного права. Такий, щоб не по зубах був цим міським акулам.

У слухавці запала коротка, важка тиша. Я майже фізично відчула, як на тому кінці дроту Фелікс насупив брови, аналізуючи інформацію.

— Майстре, ви ж знаєте, мої юристи займаються великими комерційними контрактами, а не сімейними розбірками, — у голосі Фелікса проглянув холодний скепсис. Він явно уявив собі чергову примхливу міську дамочку, яка хоче відсудити гроші у колишнього. — Але заради вас я можу виділити керівника нашого правового департаменту. Нехай Ваша протеже підійде до мене в офіс сьогодні о другій. Я хочу особисто глянути, у що ви мене вплутуєте.