РОЗДІЛ 1. ОСТАННЯ ЗВИЧАЙНА РОЗМОВА АНДРІЙ. СОРОК РОКІВ

Мама померла в середу. У вівторок увечері ми посперечалися через білу сорочку.

Вона зателефонувала, коли я виходив із офісу. На поверсі вже вимкнули половину світла, прибиральниця тягнула коридором чорний пакет, а я намагався одночасно вдягнути пальто й знайти картку від паркінгу.

— Ти ще на роботі?

— Уже йду.

— О пів на дев’яту?

Я подивився на годинник. Була восьма двадцять сім.

— У нас переговори затягнулися.

— Ти вечеряв?

— Мамо, давай не зараз.

Вона замовкла. Не образилася відкрито, не зітхнула. Просто витримала коротку паузу, після якої я завжди почувався грубіяном.

— Добре. Я тільки хотіла сказати, що бачила нову фотографію на сайті вашої компанії. Ту, де ви всі біля екрана.

— І?

— У тебе комір сорочки заломився з одного боку.

Я нарешті знайшов картку у внутрішній кишені. Приклав до турнікета, штовхнув важкі скляні двері й вийшов до ліфта.

— Через це ти подзвонила?

— Не через це. Просто побачила. Біла сорочка вже стара, Андрійку. Я казала, що треба купити дві нові, поки є знижки.

— У мене сім сорочок.

— Нормальних дві. Блакитна і та темна, яку Ірина подарувала.

Мені стало смішно й водночас прикро. Мама не бувала в моїй квартирі майже місяць, але пам’ятала мій одяг краще за мене. Я справді не знав, яка з білих сорочок стара. Вранці взяв першу випрасувану.

У ліфті зв’язок перервався. Я побачив своє відображення в дзеркальній стіні й машинально поправив комір. Він лежав рівно.

Телефон задзвонив знову, щойно двері відчинилися на паркінгу.

— Обірвалося, — сказала мама. — Ти мене чуєш?

— Чую.

— Я ще про таблетки хотіла нагадати. Ти купив?

— Купив.

Я не купив. Рецепт третій день лежав у шухляді перед пасажирським сидінням. Нічого термінового: звичайні ліки від тиску, які лікар радив приймати постійно. Уранці я вкотре переконав себе, що заїду до аптеки після роботи.

— Точно?

— Точно.

— Добре. Бо ти потім забудеш, голова заболить, а скажеш, що від погоди.

Я відчинив машину й кинув сумку на заднє сидіння. Хотів завершити розмову, але мама вже запитала про Ірину.

— Нормально, — відповів я.

— Я не питаю, чи вона нормально. Ви говорили про квартиру?

— Яку квартиру?

— Не вдавай, що не розумієш. Вам п’ятий рік разом. Або вже живіть як родина, або навіщо весь цей дитячий садок?

— Мені сорок років. Я сам розберуся, як мені жити.

Сказав різкіше, ніж збирався. На паркінгу було порожньо, мій голос повернувся коротким відлунням від бетонної стіни.

Мама знову замовкла.

— Я хіба забороняю? — запитала вона. — Живи, як хочеш.

Цю фразу вона вимовляла щоразу, коли була впевнена, що я хочу неправильно.

— Тоді навіщо починати?

— Бо переживаю за тебе. Ірина хороша жінка. Марко до тебе звик. Скільки вона чекатиме?

— Це між нами.

— Звичайно, між вами. Я нічого не кажу.

Я сів за кермо, але двигуна не завів. За останні кілька місяців ми поверталися до цієї розмови щонайменше вп’яте. Мама хотіла, щоб ми з Іриною одружилися. Раніше вона знаходила в Ірині десятки недоліків: надто багато працює, рідко готує, виховує дитину від першого шлюбу, не намагається мені сподобатися. Потім несподівано вирішила, що Ірина — найкраще, що могло зі мною статися, і тепер вимагала, щоб я цього не втратив.

Найгірше було те, що я теж боявся втратити Ірину. Лише не знав, чи спільна квартира щось виправить, чи просто перенесе наші суперечки під один дах.

— Мамо, я втомився, — сказав я. — Давай завтра.

— Добре. Їдь обережно.

— Добре.

— І в аптеку заїдь.

— Я вже купив.

— Ну то добре. Не сердься. Подзвониш завтра?

— Подзвоню.

Це були наші останні слова. Не освідчення, не вибачення і не важливе родинне зізнання. Я пообіцяв зателефонувати наступного дня, а вона попросила не сердитися.

Дорогою додому я все-таки заїхав до аптеки. Купив ліки, які мені призначили, і написав Ірині, що звільнився. Вона відповіла фотографією недоїденої вечері й повідомила, що Марко забрав останню котлету, але для мене можна замовити щось інше.

Я поїхав до них.

Марко сидів у навушниках за кухонним столом і робив вигляд, що займається математикою. На екрані ноутбука бігали маленькі озброєні чоловічки. Побачивши мене, він швидко перемкнув вікно.

— Я все бачив.

— Це була навчальна програма.

— З тактики ухилення від домашнього завдання?

— Мамо, Андрій знову ставить під сумнів мою освіту.

Ірина визирнула з ванної. Волосся з одного боку було мокре, з другого ще сухе.

— Освіту можеш поставити на паузу, — сказала вона синові. — Винеси сміття.

Марко застогнав, але встав. Проходячи повз мене, тихо попередив:

— Котлет немає. Вона сердита.

— Я чую, — сказала Ірина.

— Я й розраховував.

Він узяв пакет і вийшов. Ірина витерла руки об рушник, поцілувала мене й одразу запитала:

— Ти їв?

— Мама вже проводила опитування.

— Тоді мені чекати протокол чи можна отримати відповідь?

Я відкрив холодильник. Там стояла каструля з рисом, миска салату й порожня тарілка, на якій лишилася крапля жиру від останньої котлети.

— Рис з’їм.

Ірина дістала сковорідку.

— Я підігрію.

— Сам.

— Андрію, я не забираю в тебе право користуватися плитою. Просто в мене руки мокрі, я вже взяла сковорідку й стою ближче.

Вона говорила спокійно, але я зрозумів, що Марко не вигадав про її настрій.

— Щось сталося?

— Нічого нового.

— Це не відповідь.

— Завтра, добре? — Вона поставила сковорідку на плиту. — Сьогодні ти втомився, я теж. Не хочу починати розмову, яку ми залишимо посередині.

Я міг запитати, про що саме вона хоче поговорити. Натомість кивнув. У такі хвилини мені здавалося, що я поважаю її бажання. Значно пізніше я визнав: часто я просто радів, коли складну розмову можна було відкласти без моєї вини.